Високе чоло, яке сьогодні ховають під чубчиком, бліда шкіра, маленькі руки, ніс із горбинкою — усе це колись було приводом для гордості, а чоло й блідість ще й старанно собі створювали.
У частини цих рис причина проста: засмага та грубі руки видавали людину, яка працює просто неба та займається ручною працею. Отже, біла шкіра й маленька ніжна рука свідчили, що працювати не доводиться. Інші риси були зумовлені модою та вірою в те, що за обличчям можна прочитати характер.
Високе чоло пані робили собі самі — вищипували волосся щипчиками
У XV столітті в Італії та Фландрії модниці вищипували або виголювали волосся над чолом і відсували лінію росту на кілька сантиметрів. Високе чоло вважалося ознакою розуму. Щоб довершити ефект, сильно вищипували й брови.
Тому в дам на портретах того часу майже немає брів, а чоло здається неприродно високим. Художник нічого не вигадав — так тоді й ходили. У дами з портрета Рогіра ван дер Вейдена, написаного близько 1460 року, вищипані брови та зсунута лінія волосся.
Ідеал описав ще в XIV столітті поет Петрарка: світле волосся, високе чоло, бліда шкіра, довга шия. На півночі Європи до нього додався високий конічний головний убір — енен. Волосся туго стягували й ховали всередину, так щоб над чолом не залишалося жодної волосинки.
Від засмаги обличчя закривали маскою, яку тримали зубами
В Англії з 1570-х до 1660-х років знатні дами в дорозі та їдучи верхи, надівали візард — овальну маску з чорного оксамиту. Одні маски зав’язували стрічкою, а в інших усередині була намистина — її затискали зубами. Маска берегла обличчя від засмаги.
Королева Анна Данська їздила верхи в масці, щоб зберегти колір обличчя. А коли 1603 року вона подолала весь шлях із Шотландії до Англії без неї, сучасник написав у листі, що вона «нашкодила кольору обличчя». Шістдесят років потому, 1663 року, лондонець Семюел Піпс записав у щоденнику, що сусідка в театрі всю виставу просиділа в масці — «це тепер велика мода серед дам», — і того ж дня купив маску дружині.
На початку XIX століття англійські порадники веліли пристойній дамі не виходити без парасольки або капора: шкіра мала бути модно блідою. У Європі та Америці парасольки й довгі рукави носили навіть на пляжі — аж до 1920-х, коли в моду ввійшла засмага.
«Блакитна кров» — від вен, які видно через незасмаглу шкіру
Вислів прийшов з Іспанії. «Блакитною кров’ю» називали себе старі кастильські родини, які вважали, що ніколи не змішувалися з маврами. Найімовірніше, він пішов від синіх вен: крізь світлу шкіру їх добре видно, а крізь смагляву — майже ні.
Рукавички навмисне купували на розмір менші
У XIX столітті в Англії неодмінною ознакою леді вважалися маленькі руки та ступні. Гарну руку описували так: біла, із блакитними венами, пальці звужуються до кінчиків, нігті рожеві. За руками визначали, працює жінка чи ні: товсті грубі руки були в робітниць. Тому рукавички купували тісні, а то й на розмір менші за свій, щоб кисть здавалася меншою.
Рукавички шили вузькими, і, перед тим як надіти, їх розтягували спеціальним розтягувачем. Шов на тильному боці візуально робив кисть стрункішою.
Без рукавичок леді вважалася роздягненою. Їх не знімали ні в церкві, ні в театрі, ні на балу — лише за столом. Змінювати рукавички доводилося по кілька разів на день, а робітниці це було не по кишені.
Руками пишалися й раніше. Королева Єлизавета I носила вишиті рукавички з камінням і на прийомах то знімала, то надягала їх, щоб усі звернули увагу на її гарні руки.
Замість «сир» фотограф просив сказати «чорнослив»
Маленький рот теж був мірилом пристойності. Етикет вимагав тримати рот під контролем, а широку усмішку в старому європейському живописі зазвичай малювали селянам, п’яницям і дітям.
У першій лондонській фотостудії, відкритій 1841 року, клієнта перед знімком просили сказати «prunes» — «чорнослив». Губи від цього слова ставали маленькими й підтиснутими. Лондонський журнал 1846 року радив те саме: стуліть губи так, ніби збираєтеся сказати «prunes».
Горбинку називали «орлиним» носом — як в імператорів
На портретах римських імператорів I століття помітний ніс із горбинкою — спільна риса. Великий ніс міг передавати силу й владу. Такий ніс називають «римським», або «орлиним»: латинське aquilinus — «як в орла».
У XVIII столітті про такий ніс писали фізіогномісти, які читали характер за обличчям. У книгах швейцарця Лафатера та їхніх перекладах ішлося про те, що горбинка видає владну вдачу й людину, народжену панувати. У такому носі, вважали вони, є щось царське: адже орел — цар птахів. Згадували й античний вислів: перси люблять горбоносих, бо такий ніс був у їхнього улюбленого царя Кіра.
Поставу формували вчителі танців
У XVIII столітті поставу розуміли не лише як пряму спину, а й як моральну прямоту. Правила, як стояти, сидіти й триматися, відрізняли шляхетних від людей простіших.
Вчили всього одразу: як стояти, сидіти, ходити, подавати речі. Дитяча книжка про манери, що вийшла в Лондоні 1762 року, розписувала, як дівчинці прийняти подарунок, — у 19 кроків.
Пряму спину тримав корсет, але його самого не вистачало. У першій половині XIX століття в заможних британських родинах дітей привчали до дошки для спини: її прикладали до попереку, а лікті заводили за її кінці. Посібник 1870 року радив дошку з дерева або сталі зі шкіряними ременями — на додачу до корсета, адже тонка талія ще не гарантує прямої спини.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!