Ви, мабуть, бачили ці ролики в рілсах чи тіктоці. Чоловік у білосніжній довгій сорочці до п’ят бере важкий флакон парфумів і починає обливати себе з голови до ніг. Пшик, пшик, пшик, пшик. П’ятнадцять натискань. Двадцять.
Далі він відставляє перший флакон, бере другий і йде на нове коло. А потім ще наносить щось густе за вуха й застрибує в хмару диму від курильниці.
Для людини, яка виросла в культурі «два делікатні пшики на зап’ястя, один у повітря й увійти в хмаринку», це схоже на якийсь злий жарт. Якщо ви зайдете в ліфт дубайського торговельного центру слідом за місцевим жителем, аромат уду (запашної смоли агарового дерева), шкіри, шафрану й чогось димно-солодкого залишиться з вами в цій кабіні ще надовго після того, як людина вийде на своєму поверсі. І виникає логічне питання: навіщо так багато і чому ці парфуми такі бронебійні?
Легкі парфуми на спеці не живуть
Спека справді відіграє роль, але річ не лише в тому, скільки лити, а в тому, що саме.
Спробуйте нанести в умовному Абу-Дабі в липні, коли надворі понад сорок, який-небудь легкий європейський свіжак із бергамотом, зеленим чаєм чи морським бризом. Свіжі цитрусові ноти й так злітають зі шкіри першими, а на гарячій шкірі зникнуть зовсім швидко. Ви навіть до парковки дійти не встигнете. Щоб аромат тримався, йому потрібен важкий фундамент. Це смоли, мускус, амбра, сандал, троянда і, звісно, уд. Ці складники щільні, тягучі та важкі. На спеці вони не зникають, а, навпаки, розкриваються сильніше, бо тепло допомагає запаху підніматися від шкіри.
До того ж традиційна арабська парфумерія століттями будувалася не на спирті, а на оліях і димі пахощів. Спирт швидко випаровується, а густа олія тримається на шкірі значно довше.
Аромат збирають шарами, як конструктор
На Заході парфум сприймають як завершений твір. Парфумер його зібрав, розлив по флаконах, ви купили й носите. В арабській культурі купити одну баночку з дьюті-фрі й пахнути точно так само, як ще десять тисяч людей вважається нудним. Надто просто. Те, що б’юті-блогери в соцмережах кілька років тому з захватом відкрили для себе під модним словом леєринг (нашарування), на Аравійському півострові знають давно. Дим пахощів іде на одяг, запашна олія — на шкіру, а парфуми — поверх.
Зазвичай ритуал починається з диму. Після душу, поки одяг висить на вішалці, запалюють бахур. Це тріски або тирса запашного дерева, які довго, іноді до трьох місяців, настоюють на оліях уду, троянди, сандалу, мускусу. Над курильницею (мабхарою) тримають одяг, а жінки пропускають дим крізь розпущене волосся. Дим вбирається у волокна бавовни чи шовку, і запах тримається в тканині довго. Це перший, фоновий шар.
Слідом на точки пульсу (за вуха, на шию, на зап’ястя) наносять кілька крапель чистої парфумерної олії або густого уду. Олія тримається близько до шкіри. І ось уже поверх цього олійно-димного фундаменту в хід ідуть спреї зі спиртом, щедро, прямо на тканину одягу. Спочатку, наприклад, щось шкіряно-деревне, а зверху пряна троянда чи ваніль, щоб пом’якшити різкість.
У підсумку виходить багатоповерхова конструкція. Спреї дають шлейф, коли людина заходить у кімнату, олія розкривається при близькому спілкуванні, а прокурена бахуром тканина фонить теплом до пізньої ночі. І в кожного запах свій, бо пропорції в усіх різні.
Запах у домі означає «ми вам раді»
Але чому вони взагалі не бояться переборщити? Адже в нас людина, від якої пахне на весь вагон метро, викликає роздратування.
Культура в нас зовсім різна. В арабському домі густий аромат означає щедрість і повагу до гостей. Пахнути яскраво — означає показувати їм, що ви підготувалися до зустрічі й не пошкодували для них найкращого. Ба більше, у гостях курильницю з бахуром передають по колу, іноді не раз за вечір. Кожен підносить дим до волосся, одягу й рук, щоб забрати запах із собою. Для господарів це такий самий знак гостинності, як кава з фініками.
Пахощі в ісламі взагалі в пошані. Парфумляться на чисте тіло (чистоту там називають половиною віри), і перед п’ятничною молитвою чоловіки спочатку миються, а потім уже парфумляться, якщо мають чим. Це вважається доброю справою. За переказами, пророк Мухаммед говорив: «У цьому світі мені милі жінки та пахощі, а відрада моїх очей — у молитві», і ніколи не відмовлявся, якщо йому дарували парфуми.
Уд пахне, тільки коли дерево хворіє
Агарове дерево, з якого отримують уд, майже нічим не пахне. Аромат дає темна смола, якою дике дерево захищається, коли в деревину потрапляє грибок, а трапляється таке з небагатьма деревами. Тому справжній уд коштує величезних грошей. Близько пів кілограма хорошого уду в Еміратах може коштувати 20 тисяч доларів. Навіть кілька крапель такої олії без слів говорять про добробут.
Відгомін цієї моди є і в наших магазинах. Слово oud на коробках європейських парфумів з’явилося не випадково: великі модні доми додають уд у свої лінійки, щоб сподобатися покупцям із країн Перської затоки.
Тож наступного разу, коли вам у стрічці трапиться ролик, де хлопець у білій кандурі робить двадцять п’ятий пшик на плече, не поспішайте жаліти тих, хто поруч із ним. Для нього і його друзів це звичайний вівторок.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!