Коли я вперше став господарем старенького будинку на десяти сотках землі в межах міста, мене зустріли картопляні грядки, кілька яблунь і відчуття свободи. Справжньої. Такої, що пахне землею, потом і натхненням, інформує Ukr.Media.
Я почав поступово облаштовувати простір під себе: проклав доріжки з тротуарної плитки, упорядкував двір. Але душа прагнула чогось ще — чогось, що додасть подвір'ю форми й затишку — живої зеленої огорожі.
Після довгих пошуків серед самшитів, туй і грабів я зупинився на бирючині. Вона виявилась найбільш бюджетною з усіх варіантів, але й тут ціна "вдарила по кишені" — рослин потрібно було чимало. І от доля, як це часто буває, підкинула мені шанс саме тоді, коли я цього не чекав.
Їду якось повз котеджне селище і бачу: жінка акуратно стриже ідеально підрізану бирючинову огорожу. Під ногами в неї — справжній зелений скарб: купа свіжих гілок. Я зупинився, підійшов і запитав — а що ви будете робити з обрізками? Вона здивовано відповіла: "Та викидати, а що ще?". Я від хвилювання навіть слів не підібрав — попросив дозволу забрати все це "сміття". Жінка зраділа: "Та беріть, мені ж менше прибирати!".
І ось я, щасливий, немов мисливець після вдалого полювання, везу додому повен багажник зелених гілочок. Дружина зустріла мене злегка шокованим поглядом: "Що це ще за ліс у багажнику?". Але коли я пояснив, що бирючина прекрасно вкорінюється, що це не сміття, а майбутній живопліт — вона долучилась до справи.
Ми взялися за роботу. Нарізали гілки на живці, залишаючи по 2-3 листочки зверху, обривали нижнє листя, розставляли банки з водою по всьому будинку — кухня, вітальня, підвіконня. Куди не глянь — склянки з "паличками на пророщування". Було кумедно, незручно, трохи хаотично — але шалено захопливо.
Перші корінці з'явилися десь за місяць. І тоді почався новий етап — висаджування. Я, озброєний викруткою (не зовсім традиційним, але дуже ефективним знаряддям), протикав землю і вставляв кущик за кущиком. Сотні разів. Це був день, коли я зрозумів, що терпіння — не чеснота, а навичка, яку здобуваєш лопатою, банкою і викруткою.
Наступного року живопліт уже помітно окріп. Деякі кущики виглядали так, ніби вони тут з самого початку. І найприємніше — тепер у мене був свій маленький "розсадник": після кожного підстригання я знову ставив гілочки у воду. Живопліт почав розмножуватись сам собою — наче завод із виробництва краси та затишку.
Сьогодні, через три роки, мій зелений паркан сягнув уже метра у висоту. Він густий, соковитий, слухняний до формування. Але найголовніше — у кожному його листочку є трохи мого часу, моїх рук, і навіть трохи здивування дружини. І все це почалось із гілочок, які хтось хотів викинути.
