Борщівник Сосновського впізнає майже кожен, хто буває на півночі та заході України. Стебла вищі за людину, листя завдовжки понад метр, а головна біла парасолька буває ширша за 40 сантиметрів. Борщівник стоїть уздовж узбіч, на покинутих городах і фермах, по берегах річок.
Цю рослину сіяли навмисно, на колгоспних полях, як корм для корів.
Його везли з Кавказу заради гір зеленого корму
Батьківщина борщівника Сосновського — гірські ліси та луки Кавказу й північного сходу Туреччини.
У 1947 році його вперше почали сіяти на корм худобі на північному заході СРСР. Вибрали його серед кількох видів борщівника, бо він давав найбільше зелені — 50-100 тонн з гектара. Холодів він теж не боявся. Під снігом коріння зимує навіть у сильний мороз, а молоді пагони витримують весняні заморозки до −7 °C.
Ішов він переважно на силос, тобто заквашений корм на зиму. Щоб корм заквасився, у зелені має бути цукор. У борщівнику його більше, ніж в інших силосних травах, тому цю рослину змішували з соломою та кукурудзяними стеблами, які самі по собі квасяться погано. До того ж це багаторічник, і пересівати поле щороку не потрібно.
Уже тоді знали, що сік у рослини пекучий. Тому на півночі виводили сорти, у яких пекучих речовин було б менше, а насіння для цього брали на Кавказі.
В Україну борщівник потрапив у 1949 році, коли його посіяли в ботанічному саду Академії наук у Києві. З 1962 року рослину вивчали як новий корм і медонос на дослідних станціях Київщини, а в 1960-70-ті роки її вже вирощували колгоспи та радгоспи західних областей.
Сіяли його й сусіди. З 1940-х років борщівник вирощували в Латвії, Литві, Естонії, Білорусі та Східній Німеччині. До Польщі він потрапив у 1958 році, а в 1970-80-ті його масово сіяли в державних господарствах по всій країні.
Від нього відмовилися через молоко із запахом анісу
Борщівник пахне анісом, і цей запах переходив у молоко та м’ясо тварин, яких ним годували. Молоко від таких корів не годилося ні для пиття, ні для молочних продуктів.
Обпікалися і люди, і тварини. Сам по собі сік шкіру не обпікає, опік з’являється, коли на це місце потім світить сонце. Худоба їла борщівник неохоче, заважав пекучий сік.
У Латвії борщівник офіційно визнали небезпечним бур’яном у 1986 році, в Естонії — у 1987-му. В Україні досліди з ним поступово згорнули. Поля просто покинули, і рослини на них ніхто не знищив.
Як він пішов із полів
Одна рослина дає 15-20 тисяч насінин, а в удалий рік — до 100 тисяч. Більшість падає поруч, за кілька метрів від материнського стебла. Тому зарості такі густі, крізь них не видно землі.
За роки вирощування в ґрунті колишніх полів накопичилася величезна кількість насіння. Поки поля регулярно косили, борщівник тримався на місці. З кінця 1980-х, а особливо після розпаду колгоспів і радгоспів, багато земель роками не обробляли, і борщівник почав займати їх сам.
Далі його розносять вода та люди. Насіння тримається на плаву до трьох діб, і річка несе його на кілометри, тому зарості тягнуться низькими берегами вниз за течією. А взимку вітер так само на кілометри жене його по сніговому насту. Насіння прилипає до шин автомобілів і сільгосптехніки, потрапляє в привезену землю, а сухі парасольки люди іноді забирають додому для букетів. Звідси й смуги борщівника вздовж доріг.
Вистачає навіть однієї рослини. Квіти запилюють комахи, але борщівник може запилитися й сам, і тоді одинак біля узбіччя теж дає насіння, з якого виростуть нові зарості.
Зараз в Україні відомо понад 400 місць, де росте борщівник Сосновського. Найбільше його на Поліссі, на заході та півночі лісостепу, особливо у верхів’ях Дністра, на півдні Житомирщини та навколо Києва. У степу його майже немає, йому там надто сухо. А вологий клімат і густа мережа річок на півночі та заході допомагають йому розростатися.
На заході Європи свій велетень, і він прийшов із садів
У Польщі, країнах Балтії та Білорусі росте той самий борщівник Сосновського, і зарості там теж величезні. В одній лише Латвії у 2013 році ним було зайнято понад 10 тисяч гектарів.
А до більшості країн заходу та півночі Європи велетні-борщівники потрапили інакше, як садова дивовижа. Там росте борщівник Мантегацці, інший вид із західного Кавказу, ще вищий, до 5 метрів. У 1817 році його насіння було в каталозі ботанічного саду К’ю в Лондоні, а вже у 1828-му перші дикі зарості знайшли в англійському графстві Кембриджшир. Майже все XIX століття насіння велетня охоче брали ботанічні сади та парки при маєтках.
Є Мантегацці і в Україні. У 1927 році його посадили в Осмолодському лісництві на Івано-Франківщині, а в 1962 році там само, у долині Лімниці, він здичавів. Але місць із ним у нас приблизно вчетверо менше, ніж із борщівником Сосновського.
Тепер у Євросоюзі обох велетнів заборонено продавати та вирощувати. Борщівник Сосновського внесли до списку небезпечних чужорідних видів у 2016 році, Мантегацці — у 2017-му.
Чому косіння лише подовжує йому життя
Борщівник цвіте один раз у житті. Зазвичай це відбувається на другий-п’ятий рік, і після того як насіння достигне, рослина гине.
Якщо ж цвісти йому не дають, наприклад регулярно косять, він відкладає цвітіння і живе далі. На полях, де його вирощували на силос і регулярно косили, одна рослина жила до шести років. Скошене стебло швидко відростає від основи, і, щоб корінь виснажився, косити доводиться по кілька разів за сезон, і так кілька років поспіль. Насіння у зрізаній парасольці, якщо воно вже почало достигати, може дозріти просто на землі.
Насіння теж не здається одразу. Більша частина сходить першої ж весни, але окремі насінини залишаються живими в ґрунті до семи років. Тому навіть коли зарості прибрали, за місцем доводиться стежити ще кілька років, поки не скінчиться запас насіння в землі.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!