Стою на зупинці... темніє пізно вже, на вулиці ні душі, трамвая як завжди немає і немає, важезні сумки.., інформує Ukr.Media.
Потім дивлюся, далеко хтось стрибає.
Я злякалася, відійшла углиб зупинки і бачу... чоловік на мітлі скаче, зупинився навпроти мене і каже:
Що, трамвая немає?
Я стою ні жива, ні мертва й кажу:
— Поки що немає, але прийде скоро.
А він:
— Навряд чи ти його дочекаєшся, час-то пізний, сідай, підвезу тебе!
Я йому з переляком:
— Та що ви, спасибі, я сама як-небудь!)...
А він мені грубо:
— Сідай швидко, сказав, а то зараз бензин закінчиться, я тебе зараз з вітерцем домчу...
Я стою, ноги трусяться, озираюсь навкруги, ні трамвая, ні людей. А хлопець міцний був... Думаю, може хворий який з психлікарні втік. Зараз як дасть по голові мітлою або ще чимось, і згадуй, як звали. Ну ось, я взяла свої торбинки, ногу перекинула, і на мітлу сіла в якості «пасажира». І поскакали ми з ним.
А він мені й каже:
— Тітко, ти не просто так сиди, а покрикивай іноді: «Нарешті я дочекалася принца на вороному коні»...
Ось, скачемо ми з ним, я ору періодично, а серце завмирає від страху, думаю, зараз доскачем до будинку, а далі що? Чого ще робити заставить, або приб'є зовсім, адже ніхто не знає, що у нього в голові...
Загалом проскакали ми з ним три зупинки, молодь нас знімає на телефони, дорослі люди, сахаються в різні боки...
Прискакали до мого дому. Я злізла з мітли і з жахом чекаю вказівок. Він каже мені:
— Ну, дякуй тепер, що безкоштовно доїхала!).
Я йому:
— Ой, спасибі, пан, що в цілості й безпеці доставили.
А сама боковим зором поглядаю, чим би його огріти, якщо що...
А він мені підморгує:
— Ну, будь ласка! Може тебе до квартири проводити?
Я йому:
— Гаразд, дякую, я сама як-небудь...
Він:
— Ну як хочеш,- розвернувся і помчав геть...
Блискавкою я добігла до квартири. Двері зачинила, сумки кинула, піт з обличчя змахнула, сиджу на підлозі, приходжу в себе... А тут дочка накинулася на мене, куди мовляв пропала, пішки чи що йшла!)).
— Так, — кажу, — бігом бігла!
І повідала їй свою пригоду. Настав ранок, я збираюся на роботу. Раптом дзвінок у двері. Я з острахом дивлюся у вічко, а там квіти. Я видихнула, думаю, це доньці з ранку залицяльник букет притягнув. Відкриваю двері, а там... той мужик стоїть, з мітлою і букетом.
Я швидше двері закривати, а він мені:
— Вибачте-вибачте, це вам квіточки, і розповідає.
Грали вони з друзями в карти на бажання, і він програв. Ось і придумали ті цю історію з мітлою, визначили місце і час зустрічі з якою-небудь жінкою, і щоб вона обов'язково погодилася на мітлі покататися. Тут Ви і підвернулися.
— Вибачте, будь ласка, за дурість!...
Зараз я звичайно зі сміхом згадую ту історію, а спочатку, два тижні ходила і озиралася по сторонах, як би хто до дому не «підвіз»!...
