48-річна полтавка Ірина Бойко провела в полоні у бойовиків три місяці і розповіла про те, як пережила цей важкий час.
У першу ж ніч козаки відрізали їй фалангу мізинця. На тілі у Ірини, що називається, живого місця не залишилося. Зламані ребра і нижня щелепа, на голові рани.
"Вони мене били за кожне українське слово, - розповідає жінка зі сльозами на очах. - Добре, що жовто-синій прапор, який везли бійцям на передову, я встигла заховати в труси. Інакше ми б не розмовляли зараз".
В зону бойових дій активістка Майдану Ірина Бойко їздила не раз. В основному доставляла туди продукти харчування для захисників суверенної України. 19 червня вона і троє її товаришів по Майдану, заповнивши два пікапи гуманітарною допомогою, взяли курс на Луганщину. Але на блокпосту при в’їзді в селище Должанський їх зупинив загін донських козаків.
"Дуже жорстоко катували. Били гумовими палицями з металевими стрижнями, молотками, свердлили кістки електричним дрилем. Вставляли ложки під повіки, намагаючись виймати очі. Тепер одне око у мене майже не бачить. Щоб відвести загрозу від хлопців, я сказала, що я є керівником групи, яка виконує благодійну місію. "Ти, сука, привезла „укропам" жрачку, і це називаєш благодійною місією?" - кричали козаки, не перестаючи знущатися", - згадує Ірина.
Дочка Ірини Тетяна Єфремова терміново почала шукати матір. До пошуків підключився полтавський правозахисник Василь Ковальчук. Тетяна разом з майдановцем Михайлом Дугіним поїхала визволяти маму з полону. До цього вдалося переговорити з російським диверсантом Ігорем Безлером ("Біс"). Справа в тому, що правозахисник Василь Ковальчук служив з ним в Афганістані і зміг переговорити про звільнення.
Ірина стверджує - її врятувало те, що потім вона опинилася на території, яку контролює Безлер. "Нас - кілька людей, таких, як я - вивезли з Антрациту в Горлівку на відкритій машині 22 червня, - розповідає жінка. - Тут мені нарешті була надана медична допомога. Я була така слабка, що ніхто не вірив у те, що зможу коли-небудь піднятися на ноги. Плакала і просила Бога, щоб він допоміг моїм близьким знайти мене. Іноді наставали хвилини відчаю, коли я бажала померти. Адже двом смертям не бувати, а однієї не минути. Страшна не сама смерть, а її очікування. Але в Горлівці було вже зовсім інше ставлення до полонених. Не били, добре годували".
Люди Безлера до Ірини поставилися добре і називали її "Ируська" і "сестричка". "Жаліли і говорили, що мені не можна повертатися додому, що мене вб’ють на першому ж укропском блокпосту. Ви розумієте, наскільки народ з обох сторін зомбований пропагандою?", - дивується жінка.
Ірина провела в полоні 99 днів і повернулася в рідну Полтаву.
