"Побачивши в кафе сестру, з якою нас розлучили 25 років тому, я оніміла". У 1992 році представники однієї з американських церков запросили дітей Коропецької школи-інтернату, що у Тернопільській області, у штати Вісконсін та Іллінойс на оздоровлення.

Сироти "з доставкою додому"

- У кінці березня мій знайомий запросив мене з дітьми в кафе, - розповідає Ірина Дьякова. - Дивлюся: в кінці залу сидить якась жінка. Думаю: "Як же вона схожа на мене! Колір волосся, мої очі, погляд!" Тільки вона крупніше. І тут вона піднімається зі стільця і починає плакати. Я оніміла. Переді мною стояла моя рідна сестра, яку відвезли в Америку ще в дитинстві! Нас розлучили двадцять п'ять років тому.., передає Ukr.Media.

У 1992 році представники однієї з американських церков запросили дітей Коропецької школи-інтернату, що у Тернопільській області, у штати Вісконсін та Іллінойс на оздоровлення. 124 вихованців віком від 5 до 12 років, в тому числі і сестри Дьякови, дев'ятирічна Аня і восьмирічна Іра, готувалися до вильоту. Але молодша сильно застудилася, і її відправили на лікування в ізолятор.

- Коли всі сідали в автобус, я вискочила на вулицю і стала благати сестричку: "Не кидай мене!" - згадує Ірина. - Скільки разів я плакала і дивилася на небо: не летить вона назад? В той день, 28 січня 1992 року, ми бачилися з нею в останній раз...

- Нас поселили в сім'ях американських парафіян, - розповів керівник тернопільського благодійного фонду "Майбутнє сиріт" Андрій Назаренко, який теж знаходився в числі 124 вивезених дітей. - За три місяці деякі прийомні сім'ї дуже прив'язалися до нас і, приходячи до церкви, стали піднімати питання про усиновлення. Служителі церкви, які привезли сиріт, сказали, що все можливо. Правда, забули, що без проведення усиновлення в країні походження дітей все 124 дитини тут же перейдуть в розряд "незаконно утримуваних осіб"...

Тим часом бабусі сиріт в Україні забили тривогу: "Де онуки?", "Віддали в рабство!", "Розібрали на органи!", "Продали педофілам!". Версії були одна страшніша за іншу. Вибухнув скандал. В Україні, живе ще за застарілою радянською законодавчій базі, іноземцям усиновити дитину було зовсім необтяжливо: потрібно всього лише дозвіл райдержадміністрації за погодженням з областю. Тому-то сюди за діточками з європейською зовнішністю і рвонули усиновителі та їх посередники. Але завантажити цілий літак сиріт та не повернути їх назад - такої зухвалої операції "з доставкою дітей усиновителям додому" ще ніхто не провертав!

"Побачивши в кафе сестру, з якою нас розлучили 25 років тому, я оніміла". У 1992 році представники однієї з американських церков запросили дітей Коропецької школи-інтернату, що у Тернопільській області, у штати Вісконсін та Іллінойс на оздоровлення.

"Повернули 71 дитину"

На Тернопільщину виїхали представники Міністерства освіти, МВС та Кабінету міністрів України. Питання було винесено на засідання Верховної Ради. Сиріт зажадали повернути. Американці повинні були пройти процедуру усиновлення на території України.

Тим часом якась Роксолана, американка українського походження, яка живе в Чикаго, вже взялася провести "усиновлення" всіх 124 дітей... заочно. Оголосивши парафіянам, що у неї в Україні залишилися зв'язки, аферистка виманила у кожній з американських сімей по 4-6 тисяч доларів, але нічим не допомогла. За розповідями американських усиновителів, її позбавили адвокатської ліцензії, але гроші вона так і не повернула. Діяла вона самостійно або була частиною хитромудро розробленого плану, залишилося таємницею за сімома печатками.

- Протягом чотирьох років в Україну вдалося повернути 71 дитини, в тому числі і мене, - продовжує Андрій Назаренко. - За нами ніхто не приїхав: завадив мораторій на усиновлення, а згодом дорожнеча процесу. Разом з поїздкою, проживанням та іншими витратами усиновлення для іноземців тягнуло на 20-30 тисяч доларів.

Обласні чиновники, в тому числі голова Тернопільського обласного відділу освіти, замішані в цій "операції", були звільнені. Слідство спочатку вбачає в діях посадових осіб "корисливу складову". Але в результаті "накопало" лише медичне обладнання та іншу гуманітарку, що прийшли на Тернопільську область від американських благодійників після вивезення дітей. До кримінальної відповідальності нікого не притягали. Думаю, почасти тому, що залишилися в США 53 дітям у нових сім'ях було добре.

Андрій - один з небагатьох особистостей, доля яких в рідній країні склалася. Після закінчення університету він очолив благодійний фонд, зі створенням якого допомогла його колишня приймаюча сім'я з США.

- Одного разу, коли я прилетів до Америки, до мене звернулася моя колишня знайома по інтернату Ганна Дьякова, зараз Кнауц, - розповідає Андрій, який допоміг вже 11 колишнім вихованцям Коропецького інтернату, що живуть в Америці, розшукати їх рідних в Україні. - "Ти не знаєш Іру Дьякову? Знайди мені її!"

"Давай тобі тут нареченого знайду"

34-річна Ганна Кнауц працює в місті Кеноша, на півночі США, фізіотерапевтом. Поки живе разом з прийомними батьками, які її дуже люблять. Збирає гроші на власне житло. Її українську сестру Іру після інтернату теж забрала до себе родина пенсіонерів: вони раніше знали обох сестер. Іра закінчила кулінарне училище, народила двох дітей, але зараз живе одна. Поховала людей похилого віку, які її прийняли, і, за заповітом, залишилася жити в їхній хаті у селі Біла на Тернопільщині. Іра не розкошує, годується зі свого городу, підробляє прибиральницею.

Сестри стали листуватися. Анна разом зі своїм другом і колегою Джошем вирішила зробити Ірі сюрприз: прилетіти в Україну, попросивши їх спільного знайомого Андрія Назаренка нічого їй про це не говорити.

- Ця несподівана зустріч стала для мене шоком, і величезною радістю, - зізнається Ірина. - Правда, засмутилася, що Аня забула українську мову. Вона вимагала: "Говори по-англійськи!" "Це ти згадуй мову!" - наполягала я. Я зрозуміла, що сестра не поспішає заміж. "У мене вже двоє дітей: 12 і 10 років. А ти коли маєш наміру ставати мамою?" - допитуюся я. Вона відповіла, що у неї кар'єра, навчання. "Так і колійного чоловіка ще не знайшла". "Так чого ти ніяковієш? - кажу. - Давай тобі тут нареченого знайду. Он у Тернополі вільні хлопці табунами ходять!"

У нас виявилися однакові смаки: обидві любимо спортивний стиль і синій колір. І не любимо рибу і курку. У мене проблеми зі спиною і в неї... Я, правда, більш відкрита. Аня - стримана. Мені хочеться постійно її обіймати, торкатися. Аня цього не любить.

Весь вільний час сестра їздила по тернопільських інтернатах. Вона хоче їм допомагати. Мені було так прикро! Ми ж стільки не бачилися! Кажу їй: "Навіщо тобі ця Америка? І тут добре! Залишайся!" А вона у відповідь: "Що ти? Ні!"

Розлучилися ми жахливо: не посиділи на доріжку за нашим українським звичаєм, не поспівали". Аня знову в той вечір була зайнята. На прощання мені захотілося зробити їй щось приємне, вона ж стільки подарунків навезла. Кажу їй: "У мене он півень Педро і вісім курочок-несучок, давай тобі в дорогу, в Америку, два лотка яєць дам!" Вона почала сміятися! Ну що я таке сказала?..

"Побачивши в кафе сестру, з якою нас розлучили 25 років тому, я оніміла". У 1992 році представники однієї з американських церков запросили дітей Коропецької школи-інтернату, що у Тернопільській області, у штати Вісконсін та Іллінойс на оздоровлення.

ДУМКА ЕКСПЕРТА

"Вчасно схаменулися"

- Я входив до складу комісії, яка тоді виїжджала на Тернопільщину, - розповів  Микола Савченко, який у ті роки працював провідним інспектором шкіл-інтернатів та дитячих садків при Міносвіти України. - Що трапилося стало свого роду каталізатором, після чого молода українська держава, схаменувшись, вчасно взяла під контроль міждержавне усиновлення. У 1994 році на два роки призупинили усиновлення іноземцями. За цей час готувалася законодавча база. А в 1996 році відкрився Центр з усиновлення при Міністерстві освіти і науки України.

Микола Михайлович згадав цікавий момент. Дозвіл на вивіз дітей в обхід центральних органів дало обласне управління освіти, яке в документах самопровозгласило себе... "Міністерством освіти Тернопільської області". Ось так, з гумором, у дусі Ільфа і Петрова, чиновники відправили 124 дитини-сироти в далеку Америку, одним махом змінивши долю багатьох з них...