Багато статей написаних авторитетними педагогами та психологами, говорять про те, що дитині потрібно давати якнайбільше свободи та можливостей зробити вибір, нібито це робить малюка більш рішучим, відповідальним та цілком самостійним, але, повірте, є й інший бік цієї проблеми, інформує Ukr.Media.
Дівчинка, 3 роки
Дівчинка з доброї родини, на жаль, останнім часом виявляє стрімке погіршення поведінки. Крім того, мама й тато помітили, що у малюка почали прогресувати систематичні поморгування очима та періодичне нічне нетримання. Хоча раніше проблеми мокрих штанців цілий рік за нею не помічалося. Батьки возили доньку до фахівців, але результату — нуль.
Мама з татом люди розумні. Під час зустрічі з психологом розповідають про те, що намагаються не тиснути на донечку, у конфліктній ситуації вважають за краще з нею домовитися. Але істерики трапляються із завидною сталістю: «Іди звідси! Ні, йди сюди! Хочу сама! Допоможи мені зараз же!». Жодної послідовності та логіки, одні неконтрольовані емоції.
«Зазвичай увечері вона дивиться мультфільми. Перед тим як увімкнути комп'ютер, ми з нею домовляємося про те, що можна подивитися лише два мультики, а потім спати, тому що багато мультиків дивитися шкідливо. Згодна? Мала погоджується, але коли закінчується другий мультфільм і ми починаємо відривати її від екрана, починається формена істерика. І тут не допомагає нічого, ні вмовляння, ні перемикання уваги, ні методика "очі в очі"».
Хлопчик, 9 років
У третьокласника не склалося з навчанням з першого дня. Тому мама до кінця його третього класу просто на межі нервового зриву, а все від того, що посадити його виконувати домашнє завдання — справжня проблема. За спиною купа перепробуваних методик формування мотиву у дитини: і складання розкладу занять на стіні біля столу, і договори, і будильник на потрібний час. Результатів нема. Щодня у квартирі хлопчика програється той самий сценарій: «Ти пам'ятаєш, як ми з тобою домовилися? Рівно о 4-й годині ти маєш сидіти за письмовим столом і робити уроки». Він погоджується. Але коли настає час «гризти граніт науки», у хлопчика є купа причин, щоб не займатися цим: то пити, то їсти, то іграшки забув зібрати. Мама від безвиході сипле банальностями про «вчитися — завжди знадобиться» і про особисту відповідальність за навчання. Закінчення вечора завжди одне й те саме: хлопчик ридає за столом, мама намагається зняти стрес відром валеріанки. Обидва тихо ненавидять одне одного та обставини.
Хлопчик, 14 років
Мама не заперечує, у хлопчика комп'ютерна залежність, як і у більшості його однолітків сьогодні. На кардинальні заходи мама не наважується: відібрати або розбити телефон — це аж надто. Тому воліє домовлятися з хлопцем: все має бути в міру. Зроби уроки, а потім можеш півтори години і пограти. Ніхто тобі не забороняє і поспілкуватись у соцмережах пів години перед сном.
Нещодавно стала вночі в туалет, а в нього повним ходом перегляд відео у спальні. Виявляється це система. «А я все думаю, чому він зранку стати до школи не може і на першому уроці спить». Я йому говорю: «Ми ж домовилися, як дорослі люди. Як же можна так безвідповідально чинити?». А він, наче вовченя огризається і ображається.
Ну як? Допомагають домовленості?
Що спільного у цих трьох ситуаціях? Слово: «домовилися» та брехня з боку батьків. Адже мами та тата завжди брешуть, коли говорять про домовленість.
Хіба може трирічна дівчинка щось вирішувати сама? Це ілюзія: «Давай ми разом… Згодна?». Це зовсім не дівчинка вирішила, що двох мультфільмів буде достатньо, а її тато. Насправді малеча взагалі вирішити сама нічого не може. Але подається це батьками так, ніби це є спільна відповідальність: дочки та тата. Дитина відчуває цю нестиковку у філософії батьків. Звідси протест проти несправедливо покладеної на неї відповідальності та невротичних проявів у всій красі.
Хлопчик 9 років теж відчуває, що його дурять, коли кажуть: «Давай домовимося!». Мама може або надати йому повну свободу та можливість нести відповідальність за свою бездіяльність з уроками, або посилити контроль, але тоді навчання — це її відповідальність. Вибір за мамою, але дитина повинна знати, в який саме «сценарій» вона потрапила, і підлаштовуватися відповідно до ситуації.
Чотирнадцятирічний хлопчик також опинився в тиску традиційної педагогіки, відчуваючи на собі гніт під девізом "домовимося". Батьки під цим гаслом просто озвучили свої бажання щодо його взаємодії з віртуальним світом. А ось відповідальність за виконання цього бажання вони урочисто поклали на сина. До речі, і претензії за порушення "не підписаного договору" вони також висувають йому. У результаті через такі ось нестикування хлопчик відчуває в собі хронічну образу на батьків.
Як же бути?
Щойно мами та тата героїв нашої розповіді за порадою психолога перестали грати в демократію та включили "батьків", ситуація налагодилася.
Дівчинка після введення в побут батьків фрази: «Зараз буде ось що…», почала чути свій "біологічний будильник", а нервовий тик через місяць зник.
Мама хлопчика, 9 років, вирішила не втручатися у процес уроків і дати синові можливість "пожинати плоди" своєї бездіяльності. До речі, хлопчик за кілька місяців усвідомив свою особисту відповідальність за уроки. Не сказати, що вчитися він став кращим, але робив домашнє завдання самостійно і без нарікань.
Мама 14 річного хлопчика ситуацію на самоплив не пустила, але стала о 10-й вечора відбирати телефон у сина і повертати його тільки вранці. Він бурчить, але "правила гри" приймає. Зате чудово висипається.
