У вихідні прямо серед білого дня на вулиці отримала раптовий удар у груди. Дуже болісний, точний, і, головне, неймовірно образливий. Але найдивовижнішим було те, що завдав мені його дідусь років 75-ти. Такий класичний дід з величезною спітнілою лисиною, артритними колінами, що підгинаються, в окулярах, інформує Ukr.Media.
Я була в розгубленості, що з цим робити, бо з одного боку було дуже прикро, з іншого — не бити ж діда у відповідь. Я розуміла, що це не випадковість — ну просто не можливо було вмазати так точно, з такою силою і такою траєкторією випадково. А оточуючі не зрозуміють. Навіть не пожалуішся нікому, кому скаржитися? У спортлото? Заяву писати — мовляв, дід-штовхач завівся? Смішно, та й не приймуть. Забула, коротше кажучи, про цей інцидент, але попередньо про всяк випадок до діда придивилася. Дивним було те, що він ходив туди-сюди вздовж однієї й тієї самої будівлі, там, де людський потік густіший. Очевидно, примірявся до нових «жертв». Начебто така дрібниця, як ногу в трамваї наступили, але неприємно.
Думала, кого мені цей дід нагадує — і згадала. У далекій шкільній юності, коли мені було років 14, трапився зі мною такий випадок. Я їхала у переповненому автобусі, у спеку. Одягнена була у форму — спідниця «гусяча лапка», біла блузка, хвіст, сумка шкільна. Народу було багато, але все одно всі в цій тисняві намагалися дотримуватися хоч якоїсь видимості особистого простору. Усі, крім однієї людини. Це був маленький чоловічок років 60-ти, напевно, дуже спітнілий. Тоді я взагалі не могла визначити його вік, всі люди старше 30 здавались мені однаковою старовиною. Він доходив мені приблизно до пахв, і користуючись тим, що мої руки були зайняті з одного боку поручнем, з іншого — сумкою, старанно обтирав об мою блузку своє спітніле, червоне, щокасте обличчя. Все це в сукупності — і його потертий вигляд, і піт на моїй блузці, і наполегливість, з якою спітніла фізіономія вбивалася в мене знову і знову викликали справжню нудоту. А навички закричати на нього, зробити різке зауваження в мене не було. Я вийшла на першій зупинці, розуміючи, що відсунутися від нього не вдасться. І я мала рацію, бо коли я виходила, він крикнув мені вслід щось на кшталт: «Чому ні? Не подобаюсь тобі?» І я кинулася мало не бігом тікати від цієї зупинки.
Ще був випадок теж у підлітковому віці, коли ми з мамою поїхали до санаторію. Дорогою на сніданок дорогу мені раптом перегородило таке саме створення невизначеного віку, з частоколом золотих зубів, у молодіжній кепці, мабуть, маскуючою втрату волосся, у коротких курортних шортах. Для мене це був динозавр, що раптово прокинувся після мільйонів років крижаної заморозки або щось подібне. Ніякого інтересу, крім хіба що археологічного, він для мене не представляв. Але раптом давня істота заговорила.
- Хочу запросити тебе до найкращого ресторану, гроші є! — кокетливо заявив ящір.
- Ні, дякую! — Тільки й могла пискнути я.
- Гроші є! — продовжувало повторювати магічне заклинання чудовисько. Хоча всі гроші світу не можуть для дівчинки-підлітка замаскувати явних ознак в'янення. Воно, звісно, мабуть, вважало себе завидним нареченим, якому є що запропонувати. Але насправді воно викликало лише огиду та жах!
Я впевнена, що в кожному випадку жертвою цих раптових неприємних вторгнень в особистий простір була не тільки я. Дідок, який б'ється на вулиці — прямо явно «серійник», який шукає в натовпі кому б ще припечатати. Особа, що притискається в транспорті, напевно, теж не вперше робить такі фокуси. А вже «чоловік з грошима» практично «в законі» — адже він ніби як нічого поганого не запропонував, тільки ресторан молодій панночці. А панночки — вони наче гроші люблять, їм тільки того й треба. Просто раніше це не обговорювалося та не засуджувалося. І дівчатка, відігнавши від себе огиду і поправши блузку, жили собі далі.
А зараз часи змінилися, голоси жіночі стали голоснішими. І хоч я не маю нічого проти зрілих чоловіків, я сподіваюся, що свою статеву енергію вони все-таки сублімуватимуть або спрямовуватимуть на більш підходящі об'єкти, ніж молоді жінки, яким це не потрібно і огидно.
