Вони не бояться перепитати. Виглядати безглуздо. У них є що надіти влітку. Восени теж. І це не проблема. В їхньому житті все менше прогалин. Вже не страшно не по прямій. Можуть криво. Знають, що красиво — це всередині. Вони не бояться потонути. Бо давно живуть на глибині. Не соромляться плакати. Від горя і радості. Сміятися від цього теж вміють.
Їм вже пізно боятися сивини. Зморшок. Вони вже не перші. І тепер все від усмішки. Їм вже пізно боятися, що подумають. Колеги. Свекруха. Люди.
Їм давним-давно байдуже миється чи ні. Очищене. З глютеном чи без. Вони їдять те, що хочуть. Їм вже не страшно робити це вночі. І зовсім не соромно. Вони знають, що істинна шкода не в буквальних діях, а в нездатності жити повноцінно — не дихати, не хотіти.
Їм все одно. Прийшов він о 18:30 чи 21:00. Якщо він любить. І поспішає. Головне — він є. Вони вже не бояться бути самі. Вміють не бачити того, хто не помічає. Відходити від того, хто відштовхує.
Їм є що сказати. Є про що мовчати.
Про що молитися. У них все від душі. Вони — чиясь відрада. Їм не страшно здатися дурними. Товстими. Худими. Вони давно перестали здаватися. І почали бути.
Робити те, що люблять. Любити того, хто любить. Спати з тим з ким не заснеш. Навіть якщо дуже хочеться.
Говорити прямо. Не накручувати. Кучері. Себе. Не випрямляти локони. Але спину тримати рівно. Дивитися крізь пальці на дурнів. Прислухатися до тиші.
Гіркий шоколад для них солодкий. Вони вміють цінувати час. Ранок. День. Ніч. Вони не змушують доньку. Не наставляють сина. Вони зайняті справою. Своєю. Вони вміють бути з собою. Собою.
Вони вже не винять батька. Люблять маму. Вони не бояться вмерти. Тому що — живуть.
Є жінки, яким вже пізно боятися.
Мені — ще рано. Або страшно.
