Це розповідь про погані часи, про миттєве роздратування, про спалах гніву. Таке з кожним може статися. Але краще б не траплялося. Краще стриматися.
У гніві можна кинути щось: слова або річ. Один маленький хлопчик грався машинкою, потім відволікся на хвилинку, а молодий тато на машинку наступив — було мало місця в кімнаті, тісно жили.
Тато й так був роздратований і розсерджений: на роботі начальник-свавільник прискіпується, зарплату затримують, такі часи були. І свою стару справжню машину розбив через ожеледицю. Усе до купи. І ось ще й наступив на машинку, ледь не впав.
Цей тато схопив машинку і жбурнув її об підлогу. Коліщатка полетіли на всі боки, уламки — це була дешева пластмасова машинка. Вона розлетілася на сто шматочків.
Тато вилаявся і закричав на хлопчика: «Скільки разів я тобі казав не розкидати іграшки!».
Хлопчик стояв у колготках, вони позбиралися складками, а на ступнях стали як ласти, фланелева сорочечка криво застебнута — хлопчик сам її вдягнув після садочка, самостійно. І іграшки він завжди прибирав, іграшок було не так уже й багато, чесно кажучи.
Він стояв, цей трирічний хлопчик, і очі його наповнювалися сльозами. Губки тремтіли й кривилися. Але він не плакав. Він же сам винний. Він просто став мовчки збирати коліщатка й уламки. Він хотів оживити машинку. І він боявся. Було видно, що боїться — а раптом і його так само кинуть об підлогу? І він розлетиться на сто шматочків...
Молодий батько схопився за голову й вибіг на вулицю. Він хотів усе виправити! Негайно все виправити! Крамниці були зачинені. А в кіосках тоді продавали різнокольорові лікери та інше, щоб відволіктися від реальності, от і все. Та й грошей, згадав батько, майже немає.
Потім тато купив сину машинку, звісно. І знову все стало добре. Це ж дрібний епізод, крихітний випадок із важкого життя тих років, нічого страшного не сталося...
А потім хлопчик захворів і помер. Не через машинку, звісно, просто так сталося. І залишився ось цей спогад про машинку. Про коліщатка. Про синю фланелеву сорочечку. І про те, як хлопчик хотів оживити машинку — але не зміг...
У гніві багато чого можна кинути. Слова або речі. Тільки не треба кидати те, що потім не можна оживити й полагодити. Те, що нам не під силу виправити зараз. Бо потім — буде потім. І ще невідомо, чи буде це потім. Люди не надто міцні. І їх не можна оживити, а ось спогади — вони оживають самі. Без дозволу. І жити з ними іноді нестерпно...
