Причому особливо й не важливо з кимось або з чимось, мозок однаково працює — шкода, важко, сумно. Ми ж звикли. Ми ж народ такий, до всього прикипаємо і зростаємося шкірою.
Тільки якщо з речами можна якось пережити і купити нову, то з людиною складніше. Звідси всі ці страждання з розлученням, із затяжними апатичними станами, з тривогою і безсонням.
Річ у тім, що людина ж не за іншою людиною вбивається і сумує, а за своїм станом поруч з нею. За тією обстановкою і зоною комфорту, яка вважалася затишним і надійним світом, хай із постійними скандалами, з'ясуванням стосунків і без особливого щастя, зате стабільно і зрозуміло. Ми саме за цією зрозумілістю вбиваємося, тому що звикли і розробили свій внутрішній власний алгоритм, як проживати саме в таких умовах. Вважайте, ми створили свою планету, на якій все передбачено до дрібниць аж до того, як хто повинен ходити по дому і з якою гучністю розмішувати чайною ложечкою чай.
І тепер, виходить, планета рухнула? Виходить, що нема де тепер жити і не зрозуміло, як це робити далі...
Нудьга розлучення полягає в тому, що укладає в собі страх не перед майбутнім, а страх не зустріти іншу планету, страх залишитися в невідомості.
Хоча я вже багато разів казала, що невідомість буває тільки тоді, коли ти сам для себе одна велика невідомість, тобто порожнеча, відсутність любові, інтересу й іншого.
У зв'язку з цим складається із завидною регулярністю наступна картина: ми перебуваємо у стосунках, які нам не доставляють ніякої радості і щастя. Ми в них прямо згораємо, знищуємось, тухнемо, як сірники, втрачаємо сили. Ми в них постійно щось з'ясовуємо, щось доводимо. Робимо все, тільки не займаємося своїми радощами і не йдемо вперед.
Одного разу людині спадає на думку, що пора б уже їх закінчити. Все! Набридло! Розходимося. Хочу жити спокійно. Хочу бачити світ. Хочу відчувати життя. Хочу чогось нового, світлого, легкого. Хочу таку людину, щоб мені підходила до трясучки. Щоб усі обертались за мною і заздрили. Хочу, щоб я засяяла, як особистість, розпустилася і розквітла.
Набираємося сміливості…
І йдемо
Найчастіше подумки. Намагаючись відшукати точне підтвердження своїх думок, таємно даючи якісь там шанси аби не йти у невідомість.
Мало що? А раптом це рішення провальне? А раптом там нічого не вийде? А раптом кращої за цю людину і немає нікого на цілій планеті з чисельністю населення в 8 мільярдів людей? А раптом саме тобі дістався найунікальніший і неймовірний чоловік?
Залишаємося. І залишаємо при собі людину.
Але таємно знаємо одне — це не наша людина. Нам погано. Ми відчуваємо, що треба б піти, але залишаємо його поруч із собою, а себе поруч із ним.
Гонг!
Нічого не нагадує?
Тоді запрошую прогулятися до шафи і розібратися в ній.
— Тааааак! Час розхламлюватися. Піду-но викину із шафи все барахло, щоб звільнити вже, нарешті, полиці та купити собі шикарних нових речей. Що я не маю право, зрештою? Що тут у нас? Ага, розвалений по всіх швах і лекалах светр. Де пакет? Почекайте-но… А якщо цей светр та на рибалку або по гриби? Точно! І не шкода, і теплий, і під куртку саме те. Ніхто не побачить мене в лісі, зате мені тепло і добре. Залишу. Місця багато не займає, зате хай буде. Тим більше, що я і на рибалку-то не ходжу, а вже по гриби тим паче.
— А це у нас що таке? Сукня, в яку я не влізу вже ніколи! Геть! Хм… А раптом вночі, поки я сплю, інопланетяни спустяться з люстри і відкачають мені зайвий жир? А що як у мене буде донька і їй якраз зійде? А раптом у подруги донька захоче походити в сукні десятирічної давності, щоб над нею весь двір сміявся, що вона неактуальна? Залишу, звичайно ж.
І воно, все це барахло, знову розкидається по полицях. Є якась частина, яка йде в пакет, але хробачки-то на місці…
Чудеса, та й годі.
Якби не правило взаємозалежності, яке й пояснює всю цю балаганину
Звучить воно приблизно так: коли ми щось дуже довго зберігаємо і воно вже не несе ніякої радості і сенсу, то це, логічно, треба б викинути. Але як тільки ми беремося за справу, дістаємо пакет, своє рішення і відкриваємо двері на смітник і позбавляємося, — це тут же терміново нам починає бути потрібним.
Ось згадайте. Справді ж так. Лежала собі якась нікому не потрібна дурниця років триста на полиці. Ніхто навіть не знав, що це за штуковина така. Викидаєш цей предмет. Того ж вечора хтось із домашніх раптом таємниче промовляє: «Слухайте, а ви не бачили мій молекулятор буквених апострофів?» Йому відповідають: «А що це?» Відповідь: «Ну, така штука зелена, дивна, завжди ось лежала десь тут, мохом покрита. От вона мені терміново потрібна, мені по ній реферат задали».
Завіса
Звичайно, порівнювати розлучення з речами і людьми, повторюся, справа так собі, але якщо до життя ставитися більш-менш адекватно, а не перетворювати його на дефіцитне щось, де немає ні роботи, ні людей хороших, ні кохання, ні щастя, — то закон цей все й пояснює.
Нам страшно йти від мучителя нашого серця, тому що як тільки ми йдемо, одразу згадується все хороше, одразу людина стає дуже важливою і потрібною, хоч біжи назад і пам'ятник з неї ліпи.
Життя у кожного одне! Тому не можна поселяти страх у свої думки. Не можна берегти те, що захламлює карму, енергетику і світло душевного щастя.
Це хвороба. Це заподіяння самому собі неймовірного болю. Це ніби постійно перебувати в пильній душній шафі з мотлохом, коли можна було б туди помістити чогось світлого, яскравого, хорошого і того, що тобі дійсно подобається надягати, розглядати в дзеркалі і відчувати себе найщасливішою людиною серед усіх! Хай і на своїй окремій планеті.
