«Сходи додому по м’яч» — «Не можу, мене заженуть». Ключ на шнурку під сорочкою, «як стемніє — додому» і крик із вікна вдесяте — так росло багато тих, кому зараз за сорок. А своїх дітей ті самі люди часто водять до школи за руку й зізнаються, що відпустити їх так, як відпускали колись їх самих, не змогли б.
Тримає дітей удома найчастіше не страх перед чужими людьми. Головна причина — машини, а ще порожні двори та те, що скажуть сусіди.
Прадід ходив за 10 км, правнук — не далі ніж на 300 метрів
В Англії у 2007 році розпитали чотири покоління однієї родини з Шеффілда: куди кожен із них ходив сам, коли йому було вісім років. Прадід у 1926-му ходив сам на риболовлю майже за 10 км — на трамвай грошей не було. Мама в 1979-му каталася на велосипеді своїм мікрорайоном і сама ходила до школи та в басейн. А її сина у 2007-му відпускали не далі ніж на 300 метрів від дому, і до школи його возили.
Це одна родина, але те саме показали опитування англійських школярів. У 1971 році без дорослих ходили до школи 80% дітей семи-восьми років. У 1990-му науковці повторили опитування в тих самих школах — самі ходили вже 9%. Навіть у Швеції — одній із країн, де дітям дають найбільше свободи, — за 30 років таких дітей стало вдвічі менше.
Дітей тримають удома машини — і порожні двори
Здається, що батьки просто стали тривожнішими. Але коли дітей і їхніх батьків опитали у 16 країнах, головною причиною не відпускати виявилися машини. Страх перед незнайомими людьми впливав на рішення значно слабше. І це не нова тривога: вже в 1971-му англійські батьки обмежували дітей передусім через дороги. Машин відтоді побільшало — і у дворах теж: батьки скаржаться, що майданчики з усіх боків оточені припаркованими авто.
Друга причина — у дворі більше нікого немає. Мама того хлопчика з Шеффілда казала: на вулицю він вийти може, але не виходить, бо інші діти не виходять. Виходить замкнене коло: не відпускають, бо ні з ким гратися, і ні з ким гратися, бо нікого не відпускають.
І третя — що скажуть люди. У британському опитуванні 2013 року понад чверть батьків зізналися, що бояться осуду сусідів, якщо дитина гратиметься на вулиці без нагляду.
«Без контролю» — це коли за тобою наглядає весь двір
Свободу того дитинства часто описують як «ніхто не стежив». Стежили — тільки не через телефон. Багато хто згадує: бабусі на лавці знали, хто з ким побився, і ввечері мама вже була в курсі. Чужий дядько міг узяти хулігана за вухо й відвести до батька, а батько казав йому «дякую». Деінде й майданчики у дворах будували самі батьки разом зі старшокласниками.
А ось удома після уроків найчастіше не було нікого — звідси й ключ на шиї. Для дітей, чиї батьки працюють, у школах відкривали групи продовженого дня: цілий день під наглядом учителя, обід, а в першачків ще й денний сон. Але навіть у 1985 році в Україні групу продовженого дня відвідувала менш як половина школярів 1-8 класів. Багато хто з решти йшов додому сам і відчиняв двері своїм ключем.
Так було не лише в нас. В англійській є той самий вислів — latchkey kid, «дитина з ключем». Відомий він із часів Другої світової — так казали про дітей, які після школи залишалися самі, бо тати пішли на війну, а матері — на роботу.
Двір учив домовлятися й самому вирішувати, чим зайнятися
Американський психолог Пітер Грей, який багато років вивчає дитячу гру, пояснює, чим двір відрізнявся від гуртка. У вільній грі нікого не можна втримати силою: будь-хто може образитися й піти. Щоб гра не розсипалася, правила доводиться узгоджувати так, щоб усі були згодні, і стежити, щоб ніхто не образився всерйоз. Дорослий, який залагоджує суперечку, робить цю роботу за дітей.
Ще у дворі гралися всі разом — п’ятилітки й дванадцятирічні. У змішаній компанії молодші вчаться у старших більше, ніж у ровесників, а старші вчаться, коли пояснюють правила й ведуть рахунок, — і пробують себе в ролі того, хто відповідає за малюків.
Вільний час пов’язаний і з умінням самому вирішувати, що робити далі. У 2014 році американські науковці попросили батьків 70 дітей шести-семи років тиждень записувати, чим зайнята дитина, а потім дали дітям завдання. Ті, в кого було більше неорганізованого часу — ігор, прогулянок, сімейних виходів, — краще справлялися там, де ніхто не підказував, коли братися за наступне. У кого було більше занять за розкладом — гірше. Це зв’язок, а не доказ.
У Фінляндії восьмилітки самі переходять великі вулиці, а в Японії до школи йдуть компанією
У тому опитуванні 16 країн найбільше свободи виявилося в дітей Фінляндії. Там більшість уже в сім років сама ходить і катається на велосипеді своїм районом, у вісім — переходить великі вулиці й повертається зі школи, у десять — їздить автобусом.
У Японії початкову школу за можливості ставлять не далі ніж за 4 км від дому, і майже всі діти ходять до неї пішки або їдуть на велосипеді. Сусідські діти збираються й ідуть групою, без батьків, а на жвавих переходах чергують батьки, вчителі та волонтери. У деяких школах молодшим дають яскраві жовті панамки, щоб їх було видно здаля.
Там же багато років іде телешоу «Перше доручення» — зараз його показують у всьому світі під назвою «Old Enough!». У ньому три-шестирічні діти самі йдуть до крамниці. Щоправда, маршрут заздалегідь перевіряють, сусідів попереджають, а поруч непомітно йде знімальна група.
В українському законі немає віку, з якого дитину можна відпустити саму
В американському штаті Юта у 2018 році ухвалили закон про «вільне дитинство». У ньому прямо записано: якщо дитина достатньо доросла, то ходити самій до школи й до найближчої крамниці, гратися на вулиці й залишатися вдома — не нехтування з боку батьків. Вік у законі навмисно не вказали — вирішувати залишили батькам. Зараз схожі закони є вже у 13 штатах.
У нас такого віку в законах немає — ні для «залишитися вдома самому», ні для «погуляти самому». Вирішує родина. Пряма заборона є лише в правилах дорожнього руху: дошкільнятам не можна виходити на проїжджу частину без дорослих.
Якщо молодшого школяра потрібно відпускати додому самого, багато шкіл просять письмову заяву. У ній можна вказати час і тих, хто ще може забирати дитину, — бабусю чи старшого брата.
Що з того дитинства можна повернути своїм
Відпустити, як раніше, «до темноти» зараз зважиться не кожен. Але багато що можна повернути частинами.
- Спочатку — ненадовго. Відпустіть дитину на кілька хвилин і подивіться, як вона впорається, а потім збільшуйте час. Правила для дому й вулиці обговоріть заздалегідь, можна навіть записати їх разом із дитиною.
- «Показуватися під вікном» — по-новому. Раніше домовлялися показатися раз на годину, тепер можна домовитися про дзвінок. Спершу — часто, потім — раз на кілька годин. Можна попросити сусіда приглянути.
- Компанією, як у Японії. Кілька сусідських дітей ідуть до школи разом, а дорослий стоїть лише на небезпечному переході — це середина між «воджу за руку» і «сам».
- Час без розкладу. Не кидати секції, а залишити в тижні кілька годин, які дитина заповнить сама. Навіть якщо спочатку їй стане нудно.
- «Зробив діло — гуляй сміло». Багато хто пам’ятає це правило зі свого дитинства. Американські дитячі психіатри радять давати справи відповідно до віку: у 4-5 років дитина допомагає годувати кота й прибирати зі столу, у 10-11 — змінює постільну білизну й працює у дворі чи на городі. Просити краще конкретно і щодня однаково: «винеси сміття після сніданку».
А щоб у дворі було в що гратися, покажіть дітям те, у що гралися самі. У класики стрибали в Європі ще в Середньовіччі, гумочка родом із Китаю, а у вибивалах останній гравець має ухилитися від м’яча стільки разів, скільки йому років. Наздоганялки ж у різних місцях називали по-своєму: у Києві — «кеч», на Львівщині — «лови», у Рівному — «цурики», в Одесі — «сало».
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!