Фахівці, яких більше немає

Науково -технічний прогрес несе в наше життя стрімкі зміни у всіх сферах, в тому числі і в професійній. І в підсумку ремесло, яке ще років 50-100 тому було звичним, зараз сприймається як дивовижне і стає предметом досліджень та історичних розслідувань. Розібратися в минулому українських професій нам допомогли фахівці Національного музею історії України: провідний науковий співробітник відділу " Україна XIV - початку ХХ століть ", кандидат історичних наук Олена Попельницька і старший науковий співробітник Оксана Терещук.

МОГИЛЬНИКИ

Добувачі селітри (вони ж могильники) з'явилися в XIV столітті, разом з першою вогнепальною зброєю, яка була потрібна бойовій і мілітаризованій Україні, а точніше - козакам. Однак, щоб " рушниці " стріляли, потрібен порох - багатокомпонентна речовина, до складу якого, крім іншого, входила і селітра.

НА ПОРОХОВІЙ МОГИЛІ. У ті часи в степах на півдні України було багато стародавніх поховань. Звичайно, ті могили виглядали зовсім інакше, ніж сучасні - ніяких хрестів і надгробків, одні кургани. Саме в них за сотні років шляхом природних хімічних реакцій і утворювалася селітра. Про те, як її виявили, історія замовчує, а от про те, як її добували, відомо. Так звані " селітреники " або " могильники " йшли в курганні степи і розбивали там табір. Могили розкопували, збагачену селітрою землю обробляли (виварювали) у величезних котлах і таким чином добували селітру. Звичайно, іноді крім вибухової речовини знаходили і куди більш цінне багатство - цінності скіфських царів, наприклад. Така вахта вважалася найбільш вдалою, але щасливчику знайденим добром доводилося ділитися з колегами, щоб не залишитися в розритому кургані в гордій самоті.

ЧУМАКИ: ЗОЛОТІ РОГИ ВОЛІВ

Чумаки в Україні - це не просто професія, а цілий пласт історії. Як зараз складають пісні про далекобійників, так колись і про їхніх попередників - чумаках, складали билини і вірші. Правда, спочатку назва професії звучало як "люди ", потім - " солоннікі ", адже саме сіль була головним товаром, який перевозили з Криму в Україну. Втім, рибу, глиняні вироби, прикраси та заморські фрукти також часто везли Чумацьким шляхом. Звідки взялася назва чумак, достеменно невідомо. Одна з найцікавіших версій походження назви пов'язана з... чумою. Зазвичай на картинах цю непрохану гостю зображували в чорних вбраннях, а чумаки теж воліли носити чорне: це допомагало маскувати плями від дьогтю, яким змазувалися кріплення і осі возів.

Праця чумацького була важкою, однак і прибуток давав чималий, тому чумаки часто були людьми заможними. Доказом цього служить і той факт, що знамениті українські мільйонери та меценати Терещенки вийшли саме з чумацького середовища.

СПРАВА ЧЕСТІ. Оскільки робота далекобійників немислима без авто, так і чумака важко уявити без воза і вола. Готовий віз можна було купити, а можна було зробити на замовлення. Але особливою честю для чумака вважалося виготовити свій віз самому. Робили вони це, використовуючи ясень, дуб, граб та сосну - для кожної деталі застосовувалася окрема порода. Вози могли бути трьох різних розмірів. Того, який би зараз назвали XXXL, можна було покласти 1920 кг товарів, а в самий маленький - 960 кг.

ЯК ДИТИНА. Першою турботою чумака були воли: від них залежала вся робота. Купити їх треба було в кінці зими, щоб ранньою весною вже можна було вирушати в дорогу. Кожен чумак шукав рослих, могутніх волів, адже з їх допомогою не тільки перевозили тонни товарів, а й орали. Доглядали за волами, як за дітьми - і мили, і соломою терли, щоб шерсть була кучерявою. Роги для блиску чистили склом, а ті, хто міг собі це дозволити, навіть золотили їх. На шию волам вішали дерев'яні дзвіночки. Зазвичай один віл служив близько п'яти років, а потім його міняли на молодого.

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ. На сучасних дорогах чумаків, звичайно, вже не зустрінеш - з початку XX століття їх остаточно витіснили потяги. До слова, якби зараз була відкрита вакансія чумака, то не факт, що місце отримав би досвідчений далекобійник. Адже чумак не тільки знав дорогу, а й умів сам зробити і полагодити віз, поводитися з волом і зброєю (по дорозі доводилося захищатися від розбійників), та ще й домовлятися з кримськими постачальниками.

КАТИ: ВІЧНО В МАСЦІ

Посада катів існувала ще за часів Стародавнього Єгипту. Були свої кати і на території нашої країни. Так, в XIV столітті багато українських міст отримали право на самоврядування - було введено Магдебурзьке право. З'явилися міські колегії, функцією яких, в тому числі, була і судова. Якщо члени колегії виносили смертний вирок, то запрошували ката, який і приводив його у виконання тим чи іншим способом: найчастіше відрубував голову, притому людям простого стану сокирою, а ось знатним панам - мечем. У кожному великому місті, на кшталт Львова чи Києва був свій кат, а дрібні міста не могли дозволити собі утримання такого фахівця, тому їх потреби обслуговував кат приїжджий.

ПРОФПРИДАТНІСТЬ. Прийнято думати, що роль катів виконували бездушні дикуни. Але це не так. М'яким характером кати не відрізнялися, але й попусту махати сокирою не любили.

Всі вони були висококваліфікованими фахівцями, які точно знали, на яку точку опустити сокиру, щоб відрубати голову з першого разу, а також вміло використовували больові точки під час тортур (нерідко катів залучали і для дізнання з пристрастю). Для такої роботи потрібні спеціальні знання з анатомії. Тому в кати йшли люди, які розбиралися у влаштуванні людини. Найскладнішим було виконувати вирок за інцест, оскільки в цьому випадку належало акуратно і грамотно вирізати ремені зі шкіри на спині людини. Зазвичай для виконання такої роботи запрошували досвідченого майстра.

ПОЗА НАТОВПОМ. Робота катів оплачувалася високо, але поваги в очах обивателя це не додавала. Тому й виходили кати на роботу завжди в масках, наступників шукали часто у своїй же родині або підбирали серед близьких і перевірених людей.

АЛЬПІНІСТИ З ЙОРШИКОМ

Скоро і сучасна дітвора зможе потриматися за гудзик на мундирі сажотруса і загадати бажання - представників цієї майже забутої професії сьогодні стає все більше. За словами київського сажотруса з 5-річним стажем Володимира Костенко, головний навик - вміння працювати на висоті, тому зазвичай чищенням труб займаються альпіністи. За старих часів для цієї роботи були потрібні худенькі і спритні чоловіки, бо їм доводилося буквально залазити в труби. Зараз фахівці користуються палицею зі сталевим йоржиком на кінці. Прямий димохід чиститься за годину, а ось якщо у труби багато вигинів, можна провозитися і півдня.

ЛІХТАРНИКИ

В Україні до середини XVIII століття питанням освітлення вулиць в темний час доби влада себе не обтяжувала. А ось в 1781 році (до приїзду в Київ цесаревича Павла Петровича) всіх панів, які проживають на столичному Подолі, зобов'язали поставити біля будинку ліхтарі. Подільські багатії ліхтарі поставили, однак і після від'їзду государя їх не прибрали, а, навпаки, ввели ліхтарну моду. Тепер кожен заможний киянин вважав своїм обов'язком поставити біля своїх воріт пару гарних, майстерно зроблених ліхтарів. З часом ліхтарі стали невід'ємною частиною вулиць, а під їх обслуговування виділялися спеціальні люди, названі ліхтарниками. Починаючи з раннього вечора і до пізньої ночі ходили вони з драбиною, сулією освітлювального спирту (суміш винного спирту зі скипидаром) і сірниками, і дарували нічним перехожим світло. Щоправда, влітку і в дні повного місяця ліхтарники відпочивали. Зате решту часу кожен ліхтарник до ночі повинен був запалити близько 130 ліхтарів.

СПИРТ І ОЛІЯ. Звичайно, ліхтарники любили випити і не гидували тим самим освітлювальним спиртом, тому часом частина вулиць так і залишалася темною. Серед киян навіть ходив жарт, що найкраще горять ліхтарі перед будинком городового, а в кінці вулиці часом і зовсім не запалюються. Незабаром ліхтарі стали заправляти конопляною олією; ліхтарники стали менше пити, але ліхтарі не почали яскравіше горіти, бо частина олії... йшла в кашу. Після цього були й газові ліхтарі, і гасові, але в підсумку перемогли електричні. Ось чому, починаючи з 1918 року, професія ліхтарника стала стрімко зникати.

ГУМОРИСТ НА ЛЬОДУ

Нізащо не здогадатися сучасної господині, яка достає пельмені з морозильника, яких праць і засобів коштувала б ця заморозка ще якихось сто років тому, коли ніхто не тільки не підозрював про існування холодильників, але й не уявляв, що заморожувати щось можна прямо в будинку.

СЛИЗЬКІ ЛЮДИ. Однією з найромантичніших професій, яку в минулому столітті витіснив прогрес, було ремесло льодобоя. Всю зиму вони з ранку і до ночі на річках, озерах і ставках кололи лід, який потім поміщали в спеціальні камери, де він " доживав " до літа і навіть осені. В теплу пору року в ці камери складали рибу і м'ясо, охолоджували в них напої і зберігали ліки. Криголамна справа була важкою, а найскладнішим пунктом у ній було знайти хороший чистий лід, оскільки в брудному продукти псувалися.

Без міцних напоїв на морозі ніхто не працював, і тому на місці збору льоду завжди було весело: місце роботи льодобоїв було легко впізнати по галасу гучної компанії.

ЯК ЦЕ БУЛО. Завдяки допитливості київських журналістів, які працювали сто років тому, ми можемо дізнатися про деякі особливості роботи льодобоїв. Так, один з київських очеркистів писав: " Замерз Дніпро і покрився товстою корою. Ближче до берега зупинився обоз. Там якісь люди час від часу піднімають вгору щось важке і б'ють їм об лід. Розбивши лід, льодобої виловлюють крижини довгими сачками і тягнуть баграми до саней. Важко завантажений обоз повільно рухається по набережній, піднімається по Володимирському спуску на Хрещатик і вливається в шум київських вулиць ". У столиці одне з найкрупніших льодосховищ розташовувалося на Печерську, в садибі генерала Вишневського, який поставляв в середині XVIII століття до двору вино з Угорщини.

ТЕЛЕФОНІСТКИ: ВІЧНИЙ ШУМ

60-річна жителька міста Бровари на Київщині Валентина Єременко влаштувалася на телефонну станцію відразу після школи і пропрацювала там 37 років. " Робота була хоч і важка, але дуже цікава, - згадує Валентина Іванівна. - Тоді ми працювали безпосередньо з абонентами через віконечко замовлень. З'єднували вручну: спочатку я додзвонювалася до телефоністки в іншому місті, а та вже - до абонента. І ось уявіть: сидиш в гарнітурі, а поруч - десять таких же, і всі кричать. Адже іноді доводилося дзвонити в глушину із жахливоим зв'язком. А буває, додзвонишся, а поговорити не виходить: нічого не чутно. Мій наречений в той час працював на Далекому Сході, так ми з ним тільки інтонації голосу один одного вловлювали. Хоча нам і того вистачало ".

ТАРИФИ. На телефонних станціях пропонували різні послуги: можна було замовити розмову на певну дату і час, знайти номер абонента за адресою або прізвищем, запросити до телефону певну людину (таке практикувалося, якщо дзвонили в великі організації). Все це додатково оплачувалося. "Не обходилося в нашій роботі і без браку, за який штрафували. Ним вважалися помилки в тарифікації (наприклад, дзвінок в Америку коштував 12 рублів, а дівчина помилково писала менше або більше), грубість. І хитрість: телефоністка могла приписати собі кілька зайвих дзвінків. У кожної з нас був план - в середньому забезпечити 16 вихідних дзвінків на годину. За перевиконання плану давали премію, а от за недоробку - штраф ", - згадує Валентина.

НЕВИДИМІ ПОДРУГИ. Телефоністками, як правило, працювали жінки. За роки роботи з'являлися і подруги по ту сторону телефонного дроту. " Ми ніколи не бачилися, але в складних ситуаціях намагалися працювати саме зі своєю віртуальною знайомою, - посміхається Валентина Іванівна. - Наприклад, треба терміново додзвонитися до Білорусі. Так я вже кричу не " Мінськ, Мінськ! ", А " Лідочко, з'єднай мене, будь ласка ". І якщо вже просить подружка, то я на плескач перетворюся, а прохання виконаю ".