Фото: NASAМеркурій зійшов з орбіти після зіткнення з астероїдом
Французькі та португальські астрономи дійшли висновку, що Меркурій перестав бути зверненим до Сонця одним і тим самим боком та обертатися у протилежному до нього напрямку після зіткнення із великим астероїдом, який залишив кратер діаметром в 650-1,1 тисячі кілометрів, пише Nature Geoscience, передає Ukr.Media.
Група астрофізиків під керівництвом Марка Вечорека із Паризького університету імені Дідро запропонувала свою гіпотезу, яка пояснює сучасну орбіту Меркурія,
Більшість учених вважає, що Меркурій обертався дуже швидко, але під час гальмування він зістрибнув із синхронної орбіти на поточну через нестабільності у його рідкому ядрі. Вечорек та колеги запропонували інше пояснення - Меркурій міг отримати сучасну орбіту внаслідок зіткнення з великим астероїдом, яке розгорнуло планету і збило швидкість обертання.
Учені побудували комп'ютерну модель обертання Меркурія на ретроградній і звичайній орбітах і проаналізували їхні можливі конфігурації.
За розрахунками дослідників, орбіта Меркурія повинна бути синхронізована з рухом Сонця і в тому, і в іншому випадках. Найвищі шанси на появу резонансу між обертанням Сонця і рухом Меркурія становили лише 29% у випадку звичайної орбіти, і були вкрай низькими у випадку зворотного руху планети.
Дослідники зазначають, що Меркурій не міг вийти з такого стану сам по собі без додаткового поштовху з боку іншого небесного тіла - великого астероїда.
Вечорек і його колеги вирахували мінімальні розміри кратера, які залишив метеорит, що збив першу планету Сонячної системи з її сідала. Боліди, які залишили кратери із діаметром від 250 до 450 кілометрів, могли дестабілізувати орбіту Меркурія та вивести його з режиму синхронного обертання. На поверхні планети є близько 40 кратерів, що підходять за розміром.
Зіткнення із більшими астероїдами було б достатньо для миттєвого переходу Меркурія на поточну орбіту. Близько 14 подібних об'єктів - кратерів діаметром від 650 до 1100 кілометрів - було знайдено на вивченій поверхні Меркурія.
Потім астрофізики спробували визначити найбільш вірогідне місце зіткнення. Вони вирахували частоту падіння метеоритів на поверхню Меркурія і зіставили її із розташуванням великих кратерів на знімках поверхні Меркурія, отриманих космічними зондами Маринер та Месенджер.
Як і очікували вчені, у центрі екватора та прилеглих до нього територій практично відсутні великі кратери, що підтверджує гіпотезу про початкове синхронне обертання Меркурія. Найбільше число слідів зіткнень Меркурія та астероїдів зафіксовано по краях планети - на кордонах уявних півкуль Меркурія.
Як відомо, Меркурій обертається на незвичайній орбіті - за два оберти навколо Сонця Меркурій робить рівно три оберти навколо своєї осі. Сучасна астрофізика пророкує, що Меркурій мав обертатися на синхронній орбіті - обертання навколо своєї осі і навколо Сонця відносилися б таким чином, що планета завжди б була обернена до світила однією стороною.
