"Мені запропонували допомагати тренеру в команді Кривий Ріг, яка грає на область і місто, передає Ukr.Media. Я – граючий тренер. На полі виходжу по можливості. Буває, тайм зіграю, іноді більше або менше.
Хвороба не просто так пройшла. Десь позначається, звичайно. Але я намагаюся працювати на полі по-максимуму. До кінця ще не освоївся, але все ще хочеться грати у футбол, хоча б на такому рівні. Якщо б була можливість спробувати себе на вищому рівні, я б ризикнув.
Чи можна грати у футбол? Треба дивитися на самопочуття – так сказали лікарі. Я вже більше року тренуюся, іноді навіть два рази в день. Та все нормально, без змін. Це ж свідчать і медогляди.
Пам'ятаю, що після другої операції я прокинувся вночі і кажу лікарям: "Скажіть моїм рідним, що все добре. Я вже прийшов в себе". Це мої перші слова. Коли згадую, стає не по собі.
Потім ще реабілітаційний період. Це найскладніше. Я не до кінця розумів, які у мене були операції. Не хочу сказати, що я не слухався лікарів, але я слухав себе, своє самопочуття і здоров'я. Хотів швидше відновитися. Незважаючи на все я вирішив, що потрібно займатися собою. Операція була в лютому, а вже 10 березня я вийшов з лікарні, через місяць почав бігати, а в квітні вже грав з ветеранами Кривбасу. Тренери просто попереджали всіх, щоб зі мною не йшли в стик.
Тоді і за кермо сів. Це теж допомогло призвести себе в почуття. Постійно в напрузі, дивишся наліво, направо – це дає свої плоди в координації.
Як не впасти духом в такій ситуації? Потрібно боротися за своє життя і хотіти жити. Не треба падати духом. У мене велика сім'я – три маленьких дочки, дружина, батьки. Сім'я і допомогла мені повернутися. Заради них варто намагатися жити – це моя мета в житті. Спорт вже відходить на другий план.
Головне – здоров'я. І розуміння того, заради чого ти живеш. Не можу сказати, що я здійснив подвиг. Я просто боровся зі страшною хворобою. На даний момент у мене вийшло перемогти", – сказав в інтерв'ю Штурко .
