Мертві сорому не ймуть, а ось живим пора відповісти

На зміну шоку від втрати на Сході земляків-херсонців починають приходити різні питання. Першими загиблими в батальйоні патрульної служби "Херсон" стали його командир Руслан Сторчеус і боєць Олег Пєшков, водій командирської машини.

Що нам відомо про комбата? Дві вищі освіти, юрист і вчитель, брав участь у Майдані з перших днів і до переможного кінця, у травні цього року записався добровольцем в підрозділ міліції. Йому було 35 років, без батька залишилося троє дітей.

Про нього прекрасні відгуки: добрий і порядний, вміє тримати слово, небайдужий до несправедливостям. Для людини, яка хоче змінити життя на краще, його прихід в органи внутрішніх справ логічно виправданий: з такими людьми наша міліція могла б повернути довіру народу.

Тут треба зробити невеличкий відступ. Як і більшість однолітків, автор цих рядків служив в армії. Ще в Радянській, три роки. Пройшов курс молодого бійця. Навчений корисним навичкам, зокрема: володінню стрілецькою зброєю, гранатометом, окапиванію на місцевості. Чинами і званнями не вийшов, зате, ставши єфрейтором, радував листами матінку: мовляв, в армії більше мільйона рядових, а твій син - старший солдат, єфрейтор. Пишайся, мама!

А тепер до суті. Який день ламаю голову: як ми дійшли до життя такого, щоб масово відправляти на фронт людей, які мають нульову бойову підготовку?

Чому наявність або відсутність бронежилетів стало для нас головним питанням вдалого ведення бойових дій? Адже у світі спочатку готують бійця, і лише потім оснащують його засобами індивідуального захисту, а у нас навпаки: сунуть бронежилет з кевларовою каскою - і давай, кажи свою завзятість проти "градів" і "ураганів"!

Що ж тут дивуватися великих втрат, коли командно-владний механізм тріщить по швах і буксує. Про загиблих через бардак, ротозейства і безвідповідальності не будемо - мертві сорому не мають! Але живим, отсиживающимся в стольному граді Києві і воюють за картками, пора відповідати і відповісти.

Наприклад, того, хто підписав наказ про призначення командиром батальйону "Херсон" нехай грамотну людину і розумницю, але не має ніякої бойової підготовки, військової освіти і навіть не служив в армії! Прийшло йому в голову, що таким призначенням він не тільки кидає в горнило бою непідготовленого командира, але і автоматично прирікає на загибель його підлеглих?

Серед інших важких питань є й такий: чому батальйон, призначений для несення патрульної служби, був відправлений у район жорстких бойових дій - Іловайськую м'ясорубку? Адже вони, практично, не були підготовлені до прямих вогневих контактів, ні до захисту від систем залпового вогню, що ведуть стрільбу по площах.

Приголомшений звісткою про долю батальйону начальник УМВС в Херсонській області полковник Михайло Фабрін сказав:
"На цій війні ми не готові сьогодні, ми просто будемо посилати людей на вірну смерть. У нас немає належної кількості того сучасного обладнання, тих військових машин, тієї військової техніки, для того, щоб ми могли чимось нормально відповідати. А з автоматом бігти проти танка, з пістолетом проти системи "Град" - це вірна смерть ". Сказав - і вже через пару днів не став колишнім начальником УМВС. Чи То через надто пізнє прозріння, чи то через небажання ризикувати життями підлеглих. Що тут скажеш, в наявності застаріла хвороба - "ми за ціною не постоїмо".

Нещодавно розмовляв на цю тему з приятелем-афганцем. І знову виплило питання: як можна призначати командирів збройних формувань непідготовлених людей? У відповідь він розповів, що цими днями повістку до військкомату отримав його хороший знайомий, викладач профтехучилища.

З'явився - і отримав радісну звістку:

- Від усієї душі вітаю з присвоєнням офіцерського звання!

Йому б відповісти "Слава Україні!", а він, бідолаха, розгубився:

- Але ж я навіть не служив в армії...

- Вища освіта у вас є? Є. Ось ми і закликаємо вас як офіцера - вам же легше буде служитися!

- Але у нас в інституті навіть військової кафедри не було...

- Так ви, лейтенант, балачки залиште - і бігом на медкомісію!

...Комплектація нових батальйонів набирає обертів? З такими кадрами ми можемо піти далі, ніж хотілося б...