"Легіонерів" у Донбасі близько тисячі осіб, підрахували в Генштабі (в зоні АТО воюють до 70 тис. бійців). У них різний досвід бойових дій: хтось пройшов п'ять воєн, у кого за плечима тільки університетська військова кафедра. У кожного з них були свої мотиви кинути мирне життя - рахунки з путінською Росією, почуття подяки і бажання допомогти Україні, авантюризм.
Адам Осмаєв, 33 роки
Командир Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва
Народився в Грозному. Вивчав економіку в Букінгемському університеті. Двічі звинувачувався в замаху на вищих посадових осіб РФ. У 2007 році - на президента Чечні Рамзана Кадирова, в 2012-му - на тодішнього прем'єр-міністра Володимира Путіна. За даними ЗМІ, Осмаєв був затриманий в Одесі після вибуху у квартирі на вулиці Тираспольській. Крім звинувачення в підготовці теракту на російського президента, йому інкримінували виготовлення вибухівки та використання фальшивих документів. Пізніше "терористичні" статті з обвинувачення виключили. У листопаді 2014-го Осмаєва засудили до двох років і дев'яти місяців позбавлення волі за рештою статей. Він був звільнений із залу суду, так як відбув цей термін в СІЗО.
Поговорили з Адамом за кілька днів до загибелі Іси Мунаева, командира батальйону імені Джохара Дудаєва.
Я громадянин Росії. В Україну переїхав у 2008 році - мене переслідували російські влади. У мого батька Асланбека Осмаєва, колишнього гендиректора компанії "Чеченнафтопродукт".) був конфлікт з президентом Чечні Рамзаном Кадировим. Він виник із-за бізнесу. Була і велика особиста неприязнь: Кадиров не вміє спілкуватися, любить принижувати людей. Російські спецслужби сфабрикували кримінальну справу, звинувачуючи в тому, що я збирався організувати замах на Кадирова. Незважаючи на безпідставність звинувачень мені довелося виїхати з Росії.
Оселився в Одесі. Пізніше познайомився з майбутньою дружиною Аміною. Організував бізнес. Після Москви Одеса здалася мені неспішною, а українці - добродушними і толерантними. Я продовжував критикувати режим Путіна і спілкуватися з однодумцями. У лютому 2012 року до Одеси приїхали мої знайомі, земляки. Попросили показати місто і допомогти зняти житло. Пізніше в квартирі, яку вони зняли, сталася пожежа. Мене звинуватили у виготовленні вибухівки, а також у тому, що, перебуваючи в Україні, я готував замах на Володимира Путіна. Під тиском я зізнався у спробі організації теракту, але потім відмовився від своїх слів.
В СІЗО я провів більше двох років. Вийшов в листопаді 2014 року і відразу записався в Міжнародний батальйон імені Джохара Дудаєва. Зробив це тому, що відчував себе в безпеці зі зброєю і серед озброєних людей - в Україні досі сильна російська агентурна мережа.
Те, що відбувається зараз з українським народом, - величезна несправедливість. Ми все це вже пережили під час воєн у Чечні. Але якщо чеченці періодично влаштовували диверсії, українці завжди були терплячими і миролюбними.
Наш комбат Іса Мунаев приїхав в Україну з Європи, щоб підтримати українців. У радянські часи він служив в Афганістані, потім в російському ОМОНі. Коли почалася перша чеченська війна, залишив роботу і поїхав воювати за Ічкерію. Дослужився до генерала, був міністром внутрішніх справ республіки. Останні шість років жив у Данії, лікувався і проходив реабілітацію після поранень, отриманих під час воєн. Влітку 2014 року він залишив влаштоване життя, хорошу роботу. У Іси Мунаева величезний досвід участі у військових протистояннях з росіянами. Він вважав, що цей досвід буде цінним в АТО.
У складі батальйону імені Джохара Дудаєва більшість бійців - українці. Є чеченці, грузини, татари, кабардинці, молдавани. Багато хто хоче потрапити в батальйон, але ми не беремо всіх бажаючих. Головний критерій відбору - мотивація, бойовий дух. Військовий досвід і фізична форма - справа наживна.
Ми воюємо трофейною зброєю, одягом і харчуванням батальйон забезпечують волонтери.На стороні супротивника теж воюють чеченці, кадирівці. Їх не так багато, як прийнято вважати, - близько ста. Але завдяки роликам в інтернеті, вони добре "розкручені". Цими людьми рухає або страх, або жага наживи. Якщо народ перебуває під окупацією, завжди знайдуться люди, які перейдуть на бік окупанта. Чеченці не виняток.
Я не вернусь ні в Чечню, ні в Росію. Буду жити в Західній Європі та Україні. Українці дуже добродушні і толерантні люди. Я зіткнувся з антисемітизмом тільки одного разу, перебуваючи в СІЗО.
Давид Мартіашвілі, 42 роки
Помічник командира 46-го батальйону Збройних сил України
Родом з Тбілісі. Підполковник Національної гвардії Грузії. Пройшов всі війни, що сталися в його країні за час незалежності. Вважає Україну своїм другим домом. П'ять років тому приїхав у гості до одного-киянину і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Останні два роки разом з родиною жив у Туреччині - працював в департаменті продажів по країнам СНД однієї з турецьких компаній. У червні 2014-го, відразу після повернення в Україну, записався в добровольчий батальйон "Донбас". Вважає себе патріотом Грузії, але готовий відмовитися від громадянства своєї країни, щоб воювати у складі Збройних сил України. Поговорили з Давидом Мартіашвілі напередодні його від'їзду в зону АТО і дізналися, що він порадив своєму синові, який теж має намір воювати в Донбасі.
Україна підтримала Грузію під час громадянської війни початку 1990-х. У кожному грузинському батальйоні воювали українці, в моєму було п'ять чоловік з Маріуполя. Коли впала Абхазія, 300 тисяч біженців йшли через гори - іншої дороги не було. Люди замерзали в дорозі. Тоді Україна надіслала 30 вертольотів, завдяки чому 8 тисяч осіб вдалося врятувати. Я і мої співвітчизники воюємо на сході України, щоб віддати цей борг.
Незважаючи на те що АТО - моя п'ята війна, я записався в батальйон "Донбас" рядовим солдатом, розвідником. Пішов з порожніми руками: якщо українцям видавали хоч якусь зброю, іноземцям доводилося добувати її в бою. Перший час я спостерігав за плутаниною, недбалістю в діях командування. Думав, хлопці ніколи не воювали, з часом навчаться. Але час ішов, нічого не змінювалося, а втрати були величезними. При цьому, що б не трапилося, комбатові не можна було дзвонити після шести. Але ми на війні. Якщо підрозділ не єдине ціле, воно втрачає боєздатність. Я не мовчав і став неугодним. Через півроку мене викреслили зі списків батальйону.
Недбалість і непрофесіоналізм - проблема не тільки "Донбасу", але і багато в Генштабі. Вночі 25 серпня ми з групою бійців встигли вийти з Іловайська за дві години до того, як кільце замкнулось. Я часто запитую себе: куди йшло стільки доповідей від розвідки? Вранці 24 серпня ми натрапили на російські війська в місті Оленівка. Було відомо, що 7-9 серпня росіяни перебували в околицях Іловайська. Вони займали висоти, але ніяк не проявляли себе. Багато знали заздалегідь, але ніхто не подбав про тактичному відході, який міг би вберегти сотні життів.
Мене виключили з батальйону, але я не відмовився від намірів воювати.В кінці серпня минулого року повернувся до Києва, щоб почати процедуру оформлення українського громадянства: маючи тільки вид на проживання, я не можу воювати у складі Збройних сил України. Поки процедура оформлення ще не закінчена, але мене взяли помічником командира в 46-й батальйон ЗСУ. Коли питання з громадянством буде вирішено, моя сім'я отримає хоч якийсь соціальний захист.
Перші місяці мого перебування в зоні АТО дружина і двоє дітей жили на заощадження. Потім допомагали волонтери. Моїй дружині зараз дуже непросто. Нещодавно наш син повідомив про те, що теж хоче воювати в Донбасі. На моє запитання: "Що тобою рухає?" він відповів: "Я йду на війну, щоб зрозуміти для себе, що таке батьківщина". Більше у мене до нього питань не було.
Зараз син проходить навчання на полігонах. У листопаді йому виповнилося дев'ятнадцять, як і мені, коли я вперше взяв у руки зброю. Мені здається, Донбас вже повторив долю Абхазії, коли мінськими угодами було оголошено перемир'я. У мене перед очима постала картина 23-річної давнини: тоді оголосили перемир'я на десять днів. За цей час російські війська перевооружились і перегрупувалися. Я думаю, сценарій, який був написаний Генштабом Росії для Грузії, з деякими поправками тепер реалізовується в Україні.
Роман Железнов, 27 років
Менеджер по рекламі
Народився в Москві. Вивчав прикладну політологію у Вищій школі економіки. Брав участь у націоналістичному русі. За даними російських ЗМІ, був засуджений на чотири роки колонії-поселення за напад на представника руху "Антифа". Військового досвіду немає. Фігурант першої в Росії кримінальної справи за статтею "Найманство" за участь в бойових діях в Донбасі. Його ім'я у списку 65 осіб, яких Слідчий комітет Росії підозрює у військових злочинах на території України. Сам Железнов не впевнений в тому, що в списку саме він, а не його однофамілець. У бесіді Роман попросив не згадувати посаду, яку він займає в батальйоні.
В Україні я з початку липня 2014-го. Виїхав з Москви з ідеологічних причин. У Росії йдуть жорстокі репресії проти опозиції в цілому, і в першу чергу проти націоналістів. Моїх друзів арештовували під абсурдними приводами.
Рішення про переїзд далося нелегко: вдома залишилася сім'я, а в Києві - ні рідних, ні близьких друзів. Крім того, мій військовий досвід більш ніж скромний: пізнання в цій області обмежуються військової кафедри при університеті.
Як і всі, у кого немає українського громадянства, я вступив в один з добровольчих батальйонів. В Донбасі я виявився під час так званого "перемир'я", тому нічого екстраординарного не побачив. Мені запам'яталося одне з перших чергувань. В кілометрі від нас був населений пункт, захоплений терористами. У цьому місці зараз йдуть запеклі бої. До нашого посту потрібно було йти вночі, по краю пагорба, використовуючи мінімум світла - міг "працювати" ворожий снайпер. При цьому навколо були гранатні розтяжки. Пересуватися доводилося обережно, але швидко. Перебуваючи в зоні АТО, найважче зберігати постійну концентрацію уваги. На війні гірше розслабленості може бути тільки паніка.
За що конкретно я воюю? Хочу підтримати українців. Якщо Україна переможе у цій війні, росіяни теж усвідомлюють необхідність змін. У мене немає великоросійського шовінізму по відношенню до інших слов'янських народів, на відміну від моїх співвітчизників, які воюють за "Новоросію". У більшості своїй вони теж націоналісти, тільки імперіалістичних поглядів. Повіривши пропаганді, вони вважають, що в Україні утискають росіян. Це брехня.
Ми знаходимося по різні сторони конфлікту, але це не заважає мені спілкуватися з деякими з тих росіян, які воюють в Донбасі, без емоцій та образ.Я не приймаю їх ідей, але вони у них є, і вони їх відстоюють. За це я поважаю їх більше, ніж "диванний фронт".
На батьківщину я не повернуся в найближчому майбутньому: мене там чекає арешт і показовий судовий процес. У моїх рідних проходили обшуки. Вони піддалися стомлюючим багатогодинним допитам в Головному слідчому управлінні. "Ватники" публікують у своїх громадах у соціальних мережах мою московську адресу і супроводжують цю інформацію погрозами. Найцікавіше, що ця інформація була відома їм ще на момент мого перебування в столиці, але ніхто не ризикнув навідатися.
Влади перетворили столицю Росії в мультирасовий смітник, де некомфортно жити корінному населенню. Це ще одна причина, по якій я не хочу повертатися додому, незважаючи на те, що дуже сумую по Москві.
Я не відмовляюся від своєї російської ідентичності, але родина і держава - це не одне і те ж. Не приховую, я хочу отримати українське громадянство. Хотів би стати військовим кореспондентом.
