Мені 50 років. Я навчився з розумінням ставитися до людських слабостей, навіть до боягузтва. Історія командира взводу 17-ї танкової бригади
В середині березня почалася перша хвиля демобілізації. Додому повертаються військові, які прослужили в зоні АТО рік. Таких понад 35 тисяч.
Війна міняє людину. Кого-то на краще, кого-то, будемо відверті, до гіршого, всіх по - різному. Щоб зрозуміти, в чому суть цих змін, поговорили з тими, хто вже повернувся з війни, а також з бійцями, які вважають години в очікуванні наказу про демобілізацію.
Чабан Олексій
50 років, старший лейтенант, командир танкового взводу 17-ї танкової бригади. У мирному житті був фермером
Ми захопили російський танк. Вони були на одній стороні річки, ми - на іншій. Туман моторошний. Вони шукали брід, а ми їх вже чекали. Зав'язався бій. Ми одну машину спалили, одну зачепили. Потім подув вітер, і ми змогли розглянути ще один танк. Стрельнули. Снаряд потрапив в лобову броню. Танк зупинився, звідти вилізли троє - командир, навідник, механік. Ми знову зарядилися. Але так і не змогли вистрілити - дали їм піти. Напевно, позначилося те, що ми не кадрові військові. Танк взяли. У ньому знайшли телефон одного з солдатів з номером його матері. Номер російський. Я написав їй листа. Це був крик душі.
Не шкодую про те, що ми відпустили танкістів. Якщо чоловік впав з коня, його не можна добивати. Може, це схоже на книжкові штампи з дитинства. Але до тих пір у нас не було великих втрат. Не було озлобленості. Хоча ми п'ять місяців тримали кордон між нашим Троїцьким і сепаратистським Калиновим.
Досі не можу зрозуміти, що ж це за люди такі. Приїжджають нас вбивати. І адже не за гроші. А за 300-400 доларів. Мені важко уявити, щоб я залишив сім'ю, дітей, роботу і поїхав, наприклад, у Білорусь чи в Грузію когось вбивати.
Найбільше мені запам'ятався хлопець, якого ми дістали з-під танка Т-72. Командування дало наказ йти на допомогу нашим під Санжаровку. Коли приїхали, сепаратисти вже встигли відступити. Виявилося, що росіяни танками заскочили на позицію наших і прямо гусеницями всіх тиснули. На полі валялися окремі фрагменти тіл. Було відчуття нереальності того, що відбувається. Ми почали прибирати підбиту техніку, шукати живих. І таки знайшли одного. Коли ми витягали хлопця з-під підбитого танка, він дико стогнав. Ми, чесно кажучи, не думали, що він виживе. Був мороз мінус 8. Я його потім по телевізору бачив. Всі ми, хто його витягав, відчуваємо, що зробили щось богоугодне.
"Йде війна, а тут концерти. Всі щось святкують, веселяться. Не скажу, що це дратує. Швидше відчуваю почуття досади. Але при цьому я все одно бачу, які божевільні зміни відбулися за цей рік".
У мене стійка психіка. Багато читаю про хлопців, яким потрібна психологічна допомога, але це точно не про мене. Думаю, це через вік. Коли тобі 30, ти ще не дуже багато бачив, і розчарування в людях б'є сильно. Мені ж 50 років. Я навчився з розумінням ставитися до різних людських слабостей. Наприклад, не раз було так, що старші за званням проявляли відверте боягузтво. Але у мене це не викликало бурхливої реакції. Розумію, що всім страшно, що страх сильніше людини. Однак це ще не означає, що людина погана.
Став у сто разів сентиментальніше. Будь яка зворушлива сцена викликає сльози. І неможливо стриматися. Ще часто ловлю себе на тому, що дивлюся в одну точку і ні про що не думаю.
Була абсолютна впевненість у тому, що зі мною нічого не станеться. Місяця через два після того, як пішов добровольцем в АТО, наткнувся на 90-й псалом. Псалтир до нас потрапив з гуманітаркою. Я його прочитав і зрозумів, що так і живу, як там написано. Я народився, ріс, щось робив у своєму житті не для того, щоб мене зараз убили.
Дома поки тільки оглядаюся. Помітив, що дерева біля будинку трошки зросли - сосни, персики. Відчувається, що час минув. А ще все так сильно подорожчало. Я займаюся сільським господарством. У мене близько 100 га землі. Вирощую малину, полуницю, смородину. Цього року збираюся сіяти кукурудзу. Намагаюся зрозуміти, скільки потрібно грошей на посівну.
Дещо не вкладається в голові. Йде війна, а тут концерти. Всі щось святкують, веселяться. Не скажу, що це дратує. Швидше відчуваю почуття досади. Таке відчуття, що люди залишилися споживачами. Але при цьому я все одно бачу, які божевільні зміни відбулися за цей рік. Не можу забути Майдан і людей, які там були. За них не шкода і життя віддати.
Волонтери - ось хто дійсно хоробрі люди. Не можу уявити, як це - сьогодні ти в мирному місті, а завтра їдеш на самий передок прямо до танка. Україна без волонтерів давно б уже закінчилася.
Про те, що довелося пережити, майже не розповідаю. Друзі просять, а я не знаю, що сказати. В школу звуть - прийди, розкажи. Не готовий.
