Після зіткнень під Верховною Радою в понеділок, 31 серпня, у лікарнях Києва виявилося більш як 100 правоохоронців.

П'ять осіб, молоді, 19-20-річні – хто з щільно забинтованою ногою, хто з невеликими перев'язками, хто в інвалідному візку, а хто на милицях – вийшли на перекур.

- Хлопці, ви ж майже всі ходячі, - обурюється санітарка. – Ідіть на вулицю курити!

- Ми б з радістю, але по сходах не сильно знаходишся з милицями і босоніж, - сміються вони їй у відповідь. Бійцям і правда потрібні банальні тапочки, оскільки в «берці» розпухлі і перев'язані ноги не особливо-то втиснешь. Що стосується інших речей першої необхідності, то шкарпетки, футболки та білизну волонтери привезли хлопцям ще вчора. «Привезли бритвені прилади, зубні щітки і пасту, серветки, мило, білизна, а тапочок – ні. Ходимо поки в шкарпетках. Босоніж теж добре», - розповідають молоді правоохоронці.

- А що нам заходи Києва, якщо я з Херсонської області? – міркує один з бійців.

Богдан (позивний «Бабай») – земляк першого загиблого 31 серпня Ігоря Дебрина. «Він хороший хлопець був, наші мами знайомі. Він на два дні раніше мене в частину потрапив. Він – 8 квітня, а я – 10-го, - розповідає боєць Нацгвардії. – Тільки ви мене не фотографуйте і прізвище не називайте. Я батькові відразу сказав, що я і де я, а мамі не зізнавався, сказав, що в частині».

31 серпня під час вибуху гранати під будівлею парламенту, Богдан стояв на сходах Верховної Ради праворуч від центрального входу, у першій шерензі бійців. «Коли рвонуло, я тільки встиг щитом прикрити обличчя, - розповідає він. – Потім все як у тумані. Дивлюся: щит у мене внизу пробило - дірка. Дивлюся: поруч когось «повело», нахиляюся – мене теж «повело», нога затерпла, кроку зробити не можу». Як і хто чинив бійцеві першу допомогу, як доїхали до госпіталю, хлопець не пам'ятає.

Медсестри розповідають, що найбільше солдати переживали про свою екіпіровку: «Вчора веземо одного, а він за палицю тримається, не відпускає. Ми йому говоримо, віддай, тебе зараз будуть зашивати. А він: «Ні, ще втратите. З мене потім спитають».

Дійсно, враховуючи, що солдат-строковик отримує 150 гривень держзабезпечення в місяць, то втрата рації, кийки, шолома, або якоїсь деталі форми – істотна проблема для кожного бійця. «У мене ось штани, залиті кров'ю, в пакеті лежать, - хвилюється один з поранених. – Не знаю, відстіраються».

«А у мене тільки контузія. Я в першому ряду, майже перед мітингувальниками стояв, вийшло, далеко від вибуху. Думаю, що скоро випишуть і поїду в частину», - розповідає ще один боєць Нацгвардії, солдатів-призовник з Донецької області Сергій (позивний «Гоголь»).

Хлопець все чекає дзвінка від мами. Як і більшість своїх товаришів, він їй не зізнався, що опинився в госпіталі: «Мама дзвонила, коли ми ще в лікарню тільки їхали. Я їй сказав, що все нормально, їду в частину».

В цілому, всі історії постраждалих під Верховною Радою так чи інакше схожі. Стояв у шерензі, штовхалися, закривалися щитами, тримали лад, потім рвонуло, дезорієнтація, кров, когось посадили в «швидку», кого-то донесли/довели до автобусів Нацгвардії, які стояли ближче до оглядового майданчику на площі Конституції і із зворотного боку Маріїнського палацу, довго везли в госпіталь – столичні автомобілісти не дуже-то звикли поступатися кому-небудь дорогу.

Поки ми розмовляємо, високі гості, візиту яких чекали в госпіталі, прибули і попрямували в різні відділення лікарні – відвідувати постраждалих. Але бійців Нацгвардії мало турбують політики: прийдуть до них – добре, не прийдуть – теж нормально. Обговорюємо кількість затриманих (за даними радника міністра внутрішніх справ Зоряна Шкіряка – їх 31 людина, серед яких і той, хто кинув гранату), міру покарання, яка загрожує підозрюваним у скоєнні злочинів під будівлею парламенту.

«Я б хотів подивитися в очі тому, хто кинув гранату», - каже Богдан.

«Ми всі хотіли б подивитися йому в очі і запитати: «Навіщо?», - додає Сергій.