Тут у побуті угорська та словацька мови. Та й самі мешканці, хоч і мають паспорта України, вважають себе словаками.
- Моя 97-річна мама, дай їй Бог здоров'я, навіть слова по-українськи не знає, народилася і виросла при словаках, - розповів місцевий житель Ігнаці.
Старожили зі сльозами на очах згадують історію рідного села, яке належало спочатку Австро-Угорщини, а потім Чехословаччиіи. Але в 1946-му, після закінчення Другої світової війни, селище розділили за лічені години, передає Ukr.Media.
Без попередження місцевих жителів більша частина села (близько 600 будинків) "відійшла" Чехословаччині, а решта 300 - СРСР. Чиєю була ініціатива поділу - історія замовчує, але відомо, що селяни не вірили в те, що відбувається до тих пір, поки будинок, побудований на лінії кордону, не знесли. Так на карті світу з'явилося словацьке селище Вельке Слеменце і українське село Малі Селменці. Між новоутвореними населеними пунктами натягнули металеву сітку і поставили прикордонні вишки. Тоді ж мешканцям обох сіл заборонили перетинати кордон у цьому місці. Влада не звертали уваги на те, що таким чином розділили не тільки селище, хати, родини, але і саме життя селян.
- Щоб сповістити рідних про горі чи радості, доводилося перегукуватися через сітку, - каже мешканка Малих Селменців Агата. - А в гості майже не їздили, тому що треба було брати купу дозволів, їхати за півсотні кілометрів до іншого пункту пропуску...
Безробіття і ціни в євро
"Залізна завіса" між двома частинами єдиного села проіснував майже 60 років. Лише у 2005-му тут побудували міжнародний піший пункт пропуску, а металеву сітку і вежі демонтували. Тепер жителі двох частин Селменців можуть ходити один до одного в гості пішки або їздити на велосипеді.
Потрапити на українську частину села словакам набагато простіше - їм не потрібні ні візи, ні спеціальні дозволи. А ось нашим треба пред'явити прикордонникам або "шенген", або дозвіл на перетин кордону в режимі малого прикордонного руху". І українці, і словаки в один голос заявляють: хоч раніше Селменці були одним селом, зараз дві його частини живуть зовсім різним життям.
Проїхати в Малі Селменці не так-то просто, дорога до села розбита. Рейсовий автобус із Ужгорода ходить кілька разів на день, але, кажуть, його повинні скоро прибрати, бо невигідно. Та й кого возити, якщо живуть тут майже одні пенсіонери?
Українське село поступово вимирає. У Малих Селменцях немає ні лікарні, ні сільради, ні поштового відділення, зате процвітає безробіття. Молодь виїжджає в пошуках кращого життя, а старші люди виживають як можуть. Часто відкривають магазини. Таких торговельних підприємств у селищі дуже багато, і всі вони знаходяться поблизу кордону, до якого веде єдина в селі на совість відремонтована траса. Заходимо в один з магазинів і ахаємо: всі ціни в євро!
- А чому ви дивуєтесь? - усміхається продавщиця. - Шоколадні цукерки "Рошен" або дороге вино наші селяни не можуть собі дозволити купити. Головні покупці у нас - словаки. У них і хороші зарплати, і пенсії гідні. Тому і ціни в євро, а цінники - на двох мовах.
Виявляється, "сусіди" приїжджають в Малі Селменці на шопінг. У магазинах української частини селища ціни в два, а то і в три рази нижче словацьких. Купують продукти, особливо користуються попитом солодощі, алкоголь і сигарети.
Їздять за грошима
Рівень життя мешканців селища Вельке Слеменце набагато вище, ніж в українських сусідів. Добробут населеного пункту помітно відразу при в'їзді зі сторони кордону: всі сільські дороги без ям і тріщин, чисті узбіччя, стоять урни для сміття. Будиночки як з казки, доглянуті, з красивими садами. А місцеві жителі привітні та усміхнені. Кажуть, шкода їм своїх українських родичів, які змушені виживати.
- Ми теж зірок з неба не хапаємо, але робота в селі є, вистачить і на українців, - кажуть словаки. - Багато українців приїжджають працювати і залишаються жити в Словаччині. А ми і не проти, все ж родичі, а кров, як кажуть, не вода.
Селяни Малих Селменців не приховують: багато їздять на заробітки до словацьким родичам.
- Платять добре, можна і тисячу євро за місяць заробити, - кажуть українці.
Найчастіше до словаків наші земляки їдуть на місяць-другий, а потім повертаються на пару днів додому, відпочинуть і знову в шлях. Так і живуть люди на українській стороні колись єдиного села. І мріють про те, що через якихось пару десятків років українські Малі Селменці будуть жити нітрохи не гірше словацьких Вельких Слеменцев.
