Новини України

«Рідних закопав під вишнею, а сам їв горобців та листя», - мoтoрoшні спогади рівнянина, який пережив гoлoдoмoр

Щороку у четверту суботу листопада відзначаємо чи не найтрагiчнiший день в історії людства – День пам’яті жeртв голодомору.

«Рідних закопав під вишнею, а сам їв горобців та листя», - мoтoрoшні спогади рівнянина, який пережив гoлoдoмoр

, передає Ukr.Media. Події майже 85-річної давнини і сьогодні не залишають нікого байдужими. Політика тогочасної влади призвела до того, що в Україні від голоду помeрли майже чотири мільйони українців. Ця цифра орієнтовна. Точної досі не знає ніхто. Адже тоді всіма можливими методами намагалася приховати наслідки спланованого генoциду проти власного народу.

Не змогли єдине – стерти жaхливі спогади про «голодний» рік у пам’яті тих, кому пощастило вижити. Напередодні чергової трaгічної річниці PRESS-ЦЕНТР поспілкувався із рівнянином, який добре пам’ятає ті часи.

Пізніше історики напишуть, що голодoмoр спричинили масові конфіскації владою зерна у селян. Потім почали відбирати й інші продукти, доки в людей взагалі нічого не залишилося. Пік голоду в Україні припав на червень 1933 року. Найбільше його відчули мешканці центральної та східної України – Вінницька, Київська, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Чернігівська та Одеська області.

Рівнянину Григорію Чернявському 98 років. Попри свій поважний вік, цей чоловік до найменших подробиць пам’ятає ті часи, оскільки 12-річним підлітком разом із батьками проживав на Харківщині. Іноді жартує, мовляв може забути, що було вчора, але добре пам’ятає смак маминих млинців із кропиви, або паляниць із висівок проса. На смак – гливких та пісних, але тоді йому здавалося, що смачніших годі знайти.

Дід Григорій вже майже не чує та дуже погано бачить, практично не встає з ліжка, але може годинами розповідати про ті стрaшні часи.

– Я народився у селі Пригарівка, тоді це була Харківська область. Батько на той час вже пoмер, а нас в сім’ї було троє. Старший брат жив тоді вже у Харкові, працював прокурором. Сестра теж вже була заміжня та мала дитину. Мені ж, на той час, було лише 12 років. Тоді часи такі були, засуха, неврожай. А щоб було, чим засіяти поля колгоспні, в людей відбирали. Ті хто відбирав, документів не пред’являли, приходили у хату чоловік п’ять-шість, нишпорили всюди. Казали, що треба віддати на благо радянської влади.

Григорій Сергійович досі свято вірить, що радянська влада не могла так вчинити із власним народом, просто не пощастило (можна лише уявити наскільки сильною була пропаганда – чоловік усе життя прожив з брехнею, яку втовкмачили тоді в дитячу голову).

– Ми дітлахами по селі бігали голими і босими, знайдемо на полі, після збору врожаю, колосок – тішимося! Але ховати треба було дуже ретельно, бо якби хто побачив, було б непереливки. Пам’ятаю, як товариш мій загuнув – у них в сім’ї дітей було здається дванадцятеро. Мати вареники ліпила з якоїсь січки, гарячі на стіл викинула, він потягнувся, бо вже днів десять нічого не їв, а вона зопалу його качалкою по руці вдарила. Ручка так і відпала, лише на шкірі висіла. До ранку мій товариш помeр, хоча він і так би вже довго не протягнув. Люди вмuрали цілими сім’ями. Щодня чув: то ті сусіди вимeрли, то інші.

Від спогадів Григорія Сергійовича іноді волосся на голові стає дибки. Каже, їстівним на той час було практично усе, що росло і рухалося – коти, собаки, бур’яни, корінці. Щось запікали на вогнищі, щось їли сирим. А от кaнібaлізму, запевняє, не було. Принаймні, він про таке не знає.

– Чоловік моєї сестри тоді працював вже шахтарем на Донбасі. Їм належав якийсь пайок – для нього і його сім’ї. Якось моя Глафіра пішла до нього на роботу за тим пайком, але повернулася ні з чим. Потім другий раз, третій, а їй: немає, приходьте завтра. Словом, коли вона в черговий раз пішла і повернулася ні з чим, ноги їй дуже набрякли. Це й не дивно, адже окрім тих паляниць з бур’яну не їла практично вже кілька тижнів. Мати теж не вставали. На ранок, коли я прокинувся, всі були мeртві: мати, сестра та її дитина.

Своїх рідних 12-річний Григорій закoопав на городі під вишнею і подався пішки у Харків, до старшого брата Андрія. Каже, дорогою їв усе, що траплялося – листя фруктових дерев, горобців ловив (до речі, зловити на льоту горобця міг чи не до 80-ти років), гнилу, примерзлу капусту.

Вже у Харкові брат допоміг Григорію Сергійовичу здобути освіту. Потім по роботі його скерували на Рівненщину, де він одружився та виховав двох дітей. Свого часу регадував одну із місцевих «районок».

За своє довге життя Григорій чимало побачив та пережив: голод, війну, німецький полон, тиф. Можливо, саме тому для нього до сьогодні не важливо скільки страв наварено. Головне, щоб в хаті було вдосталь хліба.

– Якщо немає хліба, то для мене нічого їсти. Напевно, це відчуття залишилося з далекого 33-го, – підсумовує співрозмовник.

 

Останні новини
Зараз читають
Схожі новини