В честь талановитої Ліни Костенко, вірші якої перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, литовською, німецькою, російською, словацькою і французькою мовами, передає Ukr.Media.
Вірші Костенко пронизують до глибини душі і запалюють серця.
Читай ці рядки і насолоджуйся солов'їною українською мовою.
Вірші Ліни Костенко:
Шипшина важко віддає плоди
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: — Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
***
Звичайна собі мить. Звичайна хата з каміном.
На росах і дощах наполягань бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра — казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить — як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів
Мені хтось душу тихо взяв за плечі —
заговоривши шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь “фа“.
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
***
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі,
моїх пекельних кіл склепіння голуб.
Розгублений актор, що раптом збився з ролі,
ти п'ятому єсу заваливши, але зіграв собі.
О боже мій, які я побачила очі!
Як голос твій лунав, лишався на віки.
А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки.
І що мені тієї текст, і що мені ті ролі?
І хай собі крізь люк провалитися суфлер.
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі.
Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер.
Невидимий очам, без брами і паркану.
Там тільки голос твій, твій голос та ім'я.
І коли там душа, вона недоторканна.
Ти загадка моя... ти вигадка моя...
***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі, чи може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І може, це і є моя найвища сутність.
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ – березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.
***
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусіло бути
і чого в житті не було,
***
Моя любові! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і кріл не обітни.
Нічого такого не сталося
Нічого такого не сталося.
Бо хто ти для мене? Сторонній.
Життя соталось, соталось
гіркими нитками іронії.
Життя соталось, соталось.
Лишився клубочок болю.
Нічого такого не сталося.
Ти просто схожий на Долю.
***
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершивши.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторювалося: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
