Капітан Збройних сил України, Куля з добровольчого батальйону «Айдар», політв'язень путінського режиму стала одним з ідеологічних козирів української влади, передає Ukr.Media.
У липні 2014-го при так до кінця і не зрозумілих обставинах Савченко опинилася в Воронезькому СІЗО, а вже до осені її миловидне обличчя, дисонуюча з грубуватими манерами і хлоп'ячим голосом, знала вся Україна.
З властивим їй прагматизмом раптовою популярністю української Жанни д' Арк відразу ж скористалася Юлія Тимошенко. Після програшу президентських виборів лідер «Батьківщини» не придумала нічого кращого, ніж поставити номером один у списку своєї партії на парламентських виборах прізвище Савченко. Цей хід дозволив «Батьківщині», що опинилася в тіні більш активних учасників Майдану, переповзти прохідний бар'єр, набравши скромні, але впевнені 5,68 % голосів виборців.
Відчули себе обдуреними і ті західні діячі, які «вписалися» за незломлену українську войовницю, яка виявилася троянським конем.
Далі - більше. Савченко стає символом боротьби України з російською агресією на міжнародному рівні. У січні 2015 го Парламентська асамблея Ради Європи приймає резолюцію з вимогою до Росії звільнити в'язня.
Сама Надія, до слова, на той момент є делегатом ПАРЄ від України. 13 лютого з таким же закликом до Кремля звертається представник Держдепу США Дженніфер Псакі. Про Савченко кажуть в ООН, в ОБСЄ, в Європейському парламенті.
Ряд європейських депутатів від Литви, Іспанії, Польщі та Чехії навіть оголошують голодування на знак солідарності з українською героїнею, яка позбулася їжі в російських застінках.
І що тепер? Виявилося, що всі вони були сліпими? Наївні дурники, яких водили за ніс?
Пікантність всієї цієї історії полягає в тому, що в двозначному становищі опинилися не тільки українські депутати, які походжали в футболках Free Савченко, не тільки Юлія Тимошенко, яка призвела Савченко в парламент, не тільки Петро Порошенко, який відправляв за Надією президентський літак і вручив їй Зірку Героя України.
М'яко кажучи, ошуканими сьогодні напевно відчули себе і ті західні діячі, які «вписалися» за незламність українського воїна, що виявився троянським конем.
Адже головний жах ситуації полягає навіть не в тому, що саме планувала здійснити Савченко за даними слідства. А в тому, з якою легкістю і незворушністю український політикум маніпулює громадську думку, споруджуючи на п'єдестал, підходять під певний момент, героїв і при необхідності скидаючи їх.
Історія Савченко, незалежно від того, як вона буде розвиватися далі, відкрила завісу над моторошною таємницею: за пафосними промовами наших лідерів ховається порожнеча, космічний вакуум, безідейний простір. І це дійсно лякає.
