Пару днів тому ми з подругою Світланою їхали в Бруклін по гілці D, і на одній із зупинок у вагон увійшла сім'я з дитиною шести років, інформує Ukr.Media.
Мати сімейства виразно на нас дивилася і навіть закатувала очі, так як ми не запропонували її дитині сісти. В кінці кінців вона голосно сказала: «Не хвилюйся, любий, скоро хто-небудь вийде, і ти сядеш».
А? Це вона серйозно?
На мій погляд, дитина виглядала цілком здоровою, просто кров з молоком, і була щаслива стояти на своїх двох. Як тільки хтось піднявся, вона поспішила усадити сина, ніби він відчайдушно потребував.
Я сама мати, і розумію, як часом вимотує материнство, особливо в штовханині метро. І це правда, що іноді неозброєним оком не побачиш інвалідність або особливу потребу в сидячому місці.
Але загалом і в цілому, мені здається, поступатися місцем дитині, яка цілком може стояти самостійно – поганий меседж і симптом американської культури батьківства, яка в кінцевому підсумку робить з дітей слабаків.
Деякі системи метро, як, наприклад, в Портленді, штат Орегон, нагадують пасажирам з дітьми поступатися місцем інвалідам. А інші ставляться до дітей як до людей з особливими потребами.
Вважається, що вони слабкі і обмежені в своїх можливостях. Але коли ми ставимося до них таким чином, ми не даємо їм можливості розвиватися.
Джин Твенге, автор книг Generation Me і iGen, вважає цей феномен частиною більш загального тренду: ми занадто опікуємо дітей.
«Раніше, – каже вона, – семирічка міг сам повертатися додому зі школи. Якби сьогодні хтось із нас дозволив своїй дитині так робити, нас би одразу вважали божевільними».
До такої міри, що Служба Захисту Дітей відняла б у вас дитину.
У 2015 році в Меріленді у пари відняли шестирічну доньку та десятирічного сина, тому що вони грали в парку в двох кварталах від будинку без супроводу дорослих.
Щоб отримати дітей, чоловік і дружина підписали заяву, в якій обіцяли більше ніколи не залишати дітей одних.
Мені важко зрозуміти це бажання завжди охороняти свою дитину, тому що сама я росла в зовсім інших умовах. Коли мені було десять, я кожен день йшла цілу милю від свого будинку на Корд Стріт до школи Геллетин у місті Дауні, Каліфорнія – і потім назад.
На п'ять доларів, які я випрошувала у мами, я купувала Хеппі Міл в Макдональдсі, і після обмінювалася з друзями картками Garbage Pail Kids.
Так, світ вже не той, що раніше: на вулицях зараз стріляють, відбуваються теракти, є технології, які дозволяють зловмисникам переслідувати дітей – всього цього не було у часи мого дитинства.
Але саме свобода, яку давали мені мої батьки, дозволила мені вирости незалежною людиною, впевненою в тому, що я з усім зможу впоратися сама.
Моя мати, буркотлива гречанка з жорстким характером, пишається тим, що ніколи не була квочкою – і її батьківський стиль сьогодні привернув би увагу контролюючих органів або щонайменше довів до інфаркту батьків-вертольотів.
Вона курила і лихословили все моє дитинство при мені і моєму братові.
Якщо хтось із нас падав з велосипеда і здирав коліно, вона казала: «Та перестань плакати, жити будеш!»
У відповідь на наші дитячі забаганки вона набагато частіше говорила «ні», ніж «так».
І цим виховала в нас самодисципліну і твердість.
Вона ніколи не думала, що в метро хтось поступиться нам місце. Навпаки, вона очікувала, що це ми поступимося місцем дорослій людині.
Метро – відмінне середовище, де дитина може навчитися самостійності. Звичайно, деколи може бути некомфортно утримувати баланс у поїзді, схопившись за брудний поручень.
Але навчитися вести себе гідно в стані дискомфорту – важливий етап у розвитку людини.
