У нас була сама щаслива сім'я. Коли мені виповнилося шість років тата не стало, ми з мамою залишилися одні. Мама більше ніколи не раділа, посміхалася тільки іноді, коли обіймала мене погладжуючи по голові, інформує Ukr.Media.
Працювала мама на заводі, важко їй одній доводилося мене виховувати. Незабаром вона познайомилася з дядьком Іваном, він теж працював на заводі, мама привела його до нас жити. Мені він звелів називати його батьком і я охоче погодився, бо мені він відразу сподобався.
Він ходив зі мною на каток грати в хокей і вечорами вдома ми грали в шашки. Все було добре... поки дядя Ваня не став пити... тоді все змінилося...
Вони з мамою лаялися кожен день. Вона забирала в нього пляшку, а він за це піднімав на неї руку. Вона на роботу ходила з синцями на обличчі. Одного разу я хотів заступитися за неї, а дядя Ваня відкинув мене, я вдарився головою і втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив маму. Вона сильно плакала приклавши до моєї голови мокрий, холодний рушник і погладжуючи мене по руці шепотіла:
— Сонечко моє... все Буде добре... Тільки трошки треба почекати...
Вона мені дала попити води, і я заснув міцно міцно стискаючи її долоні у своїх руках.
Прокинувся я вранці, мама вже готувала сніданок. Я почистив зуби, вмився і вийшов на кухню. Підійшов до мами і поцілував її, а вона мене обняла. За столом сидів дядя Ваня п'яний, схиливши голову і щось бурмочучи. Я поснідав і мама відправила мене на вулицю погратися.
Повернувшись, я побачив що мами вдома немає, а дядя Ваня сидів за столом і наливав собі чергову чарку.
— А мати де? Куди пішла?...- запитав я...
— Забрали твою маму... в лікарню. Менше лізти буде! А ти іди геть чашки помий... а то мати не домила! — ледве ледве промовив він...
Я дуже злякавсяі побіг до сусідки баби Маші, щоб дізнатися що сталося. Я дуже переживав за маму. Вона мені сказала, що мамі стало погано і вона викликала швидку допомогу. А на завтра пообіцяла мене взяти з собою до мами провідати її.
Я всю ніч не спав, чекав коли настане ранок і я побачу матусю. Я сидів у своїй кімнаті й старався не ворушитися, щоб дядько Ваня не став мене лаяти. Він всю ніч просидів за столом, розмовляючи сам з собою.
Вранці я потихеньку вийшов з квартири і побіг до бабусі Маші. Вона взяла мене за руку і повела до мами. У лікарні нас зустрів головний лікар:
— Мені дуже шкода... але у неї були травми не сумісні з життям. Під час операції серце не витримало...
Я не хотів вірити в те, що каже лікар... У мене полилися сльози... в грудях краялося серце і стало дуже важко дихати... Я побіг по коридору, забігаючи в кожну палату в надії побачити маму... Я кликав її... але вона не відгукувалася.
Бабуся Маша схопила мене і міцно притиснула до себе. Вона плакала і повторювала: « Не плач, перестань... Матуся тепер буде твоїм ангелом... стане оберігати тебе!»
Я не хотів нічого чути, а хотів щоб мама підійшла до мене і притиснувши до грудей, погладила мене по голові, як колись... Як? Як я тепер буду жити без мами?...
Бабуся Маша привела мене додому. Дядя Ваня спав у залі на дивані. Я тихенько пройшов у кімнату і ліг на ліжко, довго плакав і не помітив як заснув.
Вранці я прокинувся від того, що дядя Ваня зайшов у мою кімнату і схопивши мене за руку підняв з ліжка:
— Збирай речі і йди! Матері твоєї більше немає, квартира моя! Мої очі, щоб тебе не бачили!
Я взяв трохи одягу і вийшов з квартири. По щоках текли сльози, я не знав куди йти... і постукав бабусі Маші. Вона заспокоїла і сказала:
— Не плач... знайдеться на нього управа!
Бабуся Маша написала заяву на дядю Ваню, його посадили. Вона оформила опіку наді мною. Квартира за законом дісталася мені, але жив я з нею, а квартиру знімали квартиранти. Гроші від здачі квартири вона відкладала і на повноліття віддала мені.
Зараз я одружений і у мене є син. Бабусю Машу ми забрали жити до себе. Вона для мене як рідна мати! Я їй кожен день дякую. Якби не вона, я не знаю що було б зі мною...
