Цей текст написав користувач Живого Журналу під ніком Fireball, інформує Ukr.Media.
Він викликав жваве обговорювання в Мережі — одні радісно погоджувалися з автором, інші погоджувалися, але з явним невдоволенням, а треті люто заперечували.
Цікаво, а що скажете ви?
"Ми — діти.
Нам близько тридцяти, і ми не стали брутальними роботягами і зразковими сем'янинами. Ми — нове покоління, що залишилося дітьми.
Ми не є тим, що написано у нас у паспорті, трудовій, чековій або медичній книжці. Це всього лише якісь «маленькі чорненькі буковки».
Нам дивні заморочки наших однолітків і навіть людей молодше нас про те, яка у кого квартира, теща, знижка, піджак, хто до кого пішов, відсидів, кинув, народив або зробив аборт. Це все так неістотно і нецікаво.
Ми до всього ставимося як до гри. Все навколо, безумовно, умовно. Ми граємо: в ігри, у відносини, в роботу. Але в першу чергу — в ігри.
Часом страшно навіть подивитися на вікові обмеження для них (типу для дітей з 13 років). Карти, войнушки, козаки-розбійники. Ми готові просиджувати ночі і вікенди безперервно, граючи за компом з друзями.
Збираючись разом, ми розігруємо п'єси неіснуючих авторів, стаємо мімами. А ось «дочки-матері» — не наша гра. Ми не розуміємо людей з «тієї пісочниці».
Вони навперебій розповідають про те, що «буде в тебе дитина — зрозумієш, який це кайф». Але в нас немає дітей, і ми не розуміємо. Дивимося, очима ляскаємо і не розуміємо, навіщо дітям свої діти??
У більшості з нас немає навіть машини — ну яка дітям машина? Краще нехай модельки збирають на підвіконні. Вони ж навіть з пральною машиною розібратися не можуть, хоча комп, наприклад, зібрати можуть, перебуваючи в будь-якому стані — хоч уві сні.
Спізнюючись на роботу, ми, як школярі, придумуємо з ходу виправдання в дусі «собака з'їла щоденник», «забув ключі», «чекав водопровідника», «впав у бруд, довелося повернутися».
Ми не дивимося ТВ — там нічого цікавого для дітей не показують (хіба що рекламу - короткі і яскраві ролики зі щасливим кінцем). Казки про подвоєння ВВП і сильних президентів нам не потрібні — вони просто не для нас написані. Ми любимо мультики!
А ще ми любимо те, чого не люблять або розлюбили за непотрібністю дорослі (у всякому разі — наші батьки в нашому віці): музику, ходити на концерти, гуляти після них вночі безперервно, розповідаючи захлинаючись абсолютно дивовижні історії.
Ми граємо словами, обсмоктуючи, як ніби перший раз чуємо, настільки, що в процесі запросто можемо втратити сенс слів. Але не засмучуємося від цього, так як слова запросто знаходять новий сенс, або для цих смислів придумуються нові словоформи.
Ми — чомучки. Любимо ставити прості запитання про складні речі. Кому завгодно: друзям, коханим, начальству. Якщо їм немає до нас діла — тоді Гуглу і Вікіпедії.
Ми одержимі соліпсизмом не гірше 4-річних дітей. Ми все робимо з натхненням, тому що саме нам так здається. Ми не дотримуємося правил, єдиний наш принцип — «а чому б і ні?!».
Якщо не вийде — розведемо руками і скажемо, що досвід не вдався, а вийде — це назвуть «інноваційним підходом». До речі, частіше виходить.
Нами керує наша уява. Ми придумуємо реальності на ходу. Ми жонглюємо цими реальностями так само, як і словами для їх опису.
Ми переживаємо справжній захват від того, що зображення на екрані монітора підкоряється нашій волі. Ми готові платити реальні гроші за набори пікселів і нітрохи про це не шкодуємо. Адже вони — наші (а ось гроші — не наші, на них навіть написано, що вони Держбанку).
Іноді ми взагалі можемо перестати асоціювати себе з тими, ким нас сприймають дорослі, а бути магами, перевертнями, членами кланів, правителями островів — так багато є варіантів.
Навіть наша робота, як правило, ілюзорна. Її не можна помацати руками, побачити реальний результат, іноді — навіть формально оцінити. Робота для нас — лише засіб для отримання коштів для отримання задоволення від життя.
Плюс, якщо пощастить, це ще і хобі (у всякому разі, ми намагаємося так повернути життя), або, якщо не пощастило, — просто можливість почитати блоги, форуми з улюбленим речам, поспілкуватися з друзями — такими ж дітьми.
Навіть з колегами ми намагаємося збудувати ігрові відносини. Так що там з колегами — з партнерами, деяких з яких навіть можемо не бачити жодного разу в житті. Причому, що важливо, робота — це не єдине джерело фана.
Ми не міряємо життя грошима. Ми оперуємо грошима з різних «монополіях» краще, ніж загальносвітовими валютами.
Нам приємно абсолютно безкорисливо робити приємне іншим. Чим безкорисливіше, тим приємніше. Просто давати, нічого не вимагаючи взамін, і, тим не менше, — отримуючи.
Що? Так просто радість близької людини.
Здається, дорослі так не чинять... та й фіг з ними!
