Чому за часів парусного мореплавання, моряки не ловили рибу в далекій дорозі?

У період великих географічних відкриттів і освоєння Нового Світу в XV-XVII століттях морякам з Європи часто доводилося голодувати в дорозі. Не маючи можливості поповнити провіант на березі, люди масово гинули від виснаження і хвороб, інформує Ukr.Media.

Але чому мореплавці не ловили рибу в океані?

Річ у тім, що на віддалених від берега ділянках океану, розташованих між 30° і 35° пн. ш.і пд. ш., риби немає. Такі зони називають океанськими пустелями або "кінськими широтами".

Для них характерні океанічні антициклони — області підвищеного тиску з низхідними потоками повітря. У цих широтах цілий рік стоїть ясна, безвітряна і малохмарна погода.

За часів парусного мореплавання мандрівники, що заплили сюди, були змушені довго дрейфувати за течією. Через брак води і їжі доводилося викидати за борт тварин на судні, в тому числі й коней, основний сухопутний транспорт. Звідси регіон і отримав свою назву.

Відсутність риби обумовлено як безвітрям, так і величезною глибиною. Так співпало, що під "кінськими широтами" розташовані великі глибоководні рівнини: Північно-Американська, Бразильська та інші улоговини.

У прибережних регіонах поживні речовини надходять в океан або з глибин через перемішування води в період штормів, або заносяться вітрами з суші. Ці умови дозволяють розмножуватися планктону — маленьким різнорідним організмам, якими так чи інакше харчуються всі види риб.

В океанських пустелях поживні речовини з глибинних шарів на поверхню не надходять, їх не приносять вітри. Значить, планктону там теж немає, а отже, немає і риб.

Якщо подивитися на карти плавань Магеллана, Кука та інших великих мандрівників, то можна помітити, що левова частка їх маршруту пролягала саме по цим "мертвим зонам".

На жаль для моряків, займатися рибальством було небезпечно навіть поблизу узбережжя. Життя мандрівників псували динофлагеляти — одноклітинні організми, що живуть поруч з коралами, водоростями та морськими рослинами.

Головна їх особливість полягає у виробленні біологічної отрути сигуатоксину. Маленькі риби, що харчувалися динофлагелятами, накопичували отруту у своєму організмі. Їх їли морські окуні, мурени, тунці та інші хижаки, і вони також накопичували сигуатоксин.

Для морських тварин ця речовина нешкідлива, а у людини викликає гостре кишкове отруєння. Після кількох таких отруєнь офіцери стали забороняти морякам рибалити. Всі невідомі види коралових риб за замовчуванням визнавалися небезпечними.

Моряки, що відправлялися в далеке плавання, були змушені їсти лише власні запаси їжі й сподіватися, що їх вистачить до наступної зупинки. Ситуація почала змінюватися лише до XIX століття: пароплави змогли швидко долати мертві зони, а мандрівники навчилися відрізняти їстівну рибу від отруйної й готувати її.