- Ви — коваль, інформує Ukr.Media.
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відчинялися і хтось заходив усередину.
- А стукатися не пробували? — грубо відповів він, трохи розізлившись і на себе, і на спритного клієнта.
- Стукатися? Хм... Не пробувала, — відповів голос.
Василь схопив зі столу ганчірку і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цієї незнайомки.
Але слова так і залишилися десь у його голові, тому що перед ним стояв досить незвичайний клієнт.
- Ви не могли б виправити мені косу? — жіночим, але трохи хрипкуватим голосом запитала гостя.
- Все, так? Кінець? — відкинувши ганчірку кудись у куток, зітхнув коваль.
- Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, — відповіла Смерть.
- Логічно, — погодився Василь, — не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
- Виправити косу, — терпляче повторила Смерть.
- А потім?
- А потім нагострити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І справді, на лезі були помітні кілька щербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
- Це зрозуміло, — кивнув він, — а мені що робити? Молитися чи речі збирати? Я просто вперше, так би мовити...
- А-а-а... Ви про це, — плечі Смерті затряслися в беззвучному сміху, — ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Зможете?
- То я не помер? — непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
- Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
- Та ніби нормально.
- Немає нудоти, запаморочення, болю?
- Н-н-ні, — прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено промовив коваль.
- У такому разі, вам нема про що турбуватися, — відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в миттєво задерев'янілі руки, Василь заходився оглядати її з різних боків. Справи там було на півгодини, але усвідомлення того, хто сидітиме за спиною і чекатиме закінчення роботи, автоматично подовжувало термін, як мінімум, на пару годин.
Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв у руки молоток.
- Ви це... Сідайте. Не будете ж ви стояти?! — вклавши у свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь.
Смерть кивнула і всілася на лавку, спершись спиною на стіну.
***
Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.
- Ви мене пробачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було згублено стільки життів! Жодна зброя у світі не зможе зрівнятися з ним. Це справді неймовірно.
Смерть, що сиділа на лавці в невимушеній позі і розглядала інтер'єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал каптура повільно повернувся в бік коваля.
- Що ви сказали? — тихо промовила вона.
- Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка...
- Зброю? Ви сказали зброю?
- Може я не так висловився, просто...
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом зіскочивши з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї каптура злегка тремтіли.
- Як ти думаєш, скільки людей я вбила? — прошипіла вона крізь зуби.
- Я... Я не знаю, — опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
- Відповідай! — Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, — скільки?
- Н-не знаю...
- Скільки? — викрикнула вона прямо в обличчя ковалю.
- Та звідки я знаю скільки їх було? — намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пропищав коваль.
Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
- Значить ти не знаєш, скільки їх було? — тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, — а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?
- Але... А як же?
- Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості й ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги.
А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями й тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найогидніше в усьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися!
Вам простіше звинуватити в усьому мене, — вона ненадовго замовкла, — ти знаєш, якою я була раніше? Я була гарною дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я усміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно... Подивись, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, зіскочивши з лавки, скинула з голови каптур.
Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя глибокої старої. Рідке сиве волосся висіло сплутаними пасмами, кутики потрісканих губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби, що кривими уламками виглядали з-під губи.
Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, нічого не виражаючі очі, втупилися в коваля.
- Подивись, у кого я перетворилася! А знаєш чому? — вона зробила крок у бік Василя.
- Ні, — зіщулившись під її пильним поглядом, мотнув він головою.
- Звісно не знаєш, — посміхнулася вона, — це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей! Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху...
Очі Смерті заблищали.
- Я поміняла свою прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я надягла каптур, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене на монстра.
А потім звинуватили мене в усіх гріхах. Звісно, це ж так просто... — вона втупилася в коваля холодним поглядом, — я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей... Віддай мені мою косу, дурню!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
- Можна одне запитання? — почулося ззаду.
- Ти хочеш запитати, навіщо ж мені тоді потрібна коса? — зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
- Так.
- Дорога до раю... Вона все більше заростає травою.
