Іноді здається, що суперечки навколо місць у літаку — це вічна проблема. Незалежно від того, скільки років ти літаєш, завжди знайдеться хтось, кому буде здаватися, що життя до нього несправедливе, інформує Ukr.Media.
Моя мама — нечаста мандрівниця. У свої 50 з гаком вона вперше вирушала у справжню відпустку за кордон. Для неї це була подія, яку вона чекала десятки років. Можна сказати, вона переживала цю поїздку так само, як дитина свій перший день у таборі. Кожен день вона закреслювала на календарі, уявляючи, як сидітиме біля вікна й милуватиметься хмарами.
Оскільки з нашої країни наразі не здійснюються авіарейси, мамі довелося спершу довго їхати автобусом до сусідньої країни, звідки вже вирушав літак. Вона була втомлена дорогою, але захоплення від самої думки про подорож підтримувало її на кожному етапі.
Завчасно вона придбала квиток з місцем біля вікна — дуже хотіла милуватися краєвидами під час польоту. Здавалося, все складалося якнайкраще: попереду — омріяна відпустка, попереду — море, сонце й перший політ.
Щойно мама піднялася на борт, подзвонила мені: «Доню, я вже в літаку. Скоро злітаємо». А вже за хвилину надіслала фото, де сидить біля проходу з помітно засмученим обличчям. Спершу я подумала, що вона просто випадково переплутала місце. Але правда виявилася неприємнішою.
Виявилося, що її місце біля вікна вже зайняли — там сиділа дитина, а поруч її мати, яка без жодних вагань сказала: «Жінко, сядьте ось сюди. Ви ж не проти поступитися місцем дитині. Вона летить уперше». Сказано з такою впевненістю, ніби це абсолютно природно — примусити чужу людину поступитися лише тому, що в тебе є дитина.
Мама розгубилася. Для неї цей політ теж був першим, і їй було ніяково відстояти своє право. Не звикла вона до такого нахабства, тим паче в чужому середовищі, серед незнайомців. Її голос у телефонній трубці тремтів, я відчувала, що вона ось-ось розплачеться. Вона не хотіла псувати нікому настрій — ні собі, ні цій жінці з дитиною. Але водночас їй було боляче — вона так мріяла про це місце.
Я вмовила маму звернутися до стюардеси. Та допомогла відновити справедливість, і мама повернула своє місце. Але на цьому історія не закінчилася. Протягом усього польоту сусідка демонстративно ображалася, голосно коментувала мамину "принциповість", жаліла свою доньку й навіть просила інших пасажирів поступитися місцем. Іронія в тому, що самій дитині було майже байдуже — інтерес до вікна швидко згас.
Зрештою, попри все, мама знову пересіла — не витримала тиску, поступилася знову, мовчки. Не тому, що злякалася, а тому що залишилася собою: доброю, людяною, готовою пожертвувати власним комфортом, аби уникнути конфлікту.
Ця ситуація — не лише про сидіння у літаку. Це про культуру поведінки, про межі ввічливості та про те, як важливо вчити дітей повазі не лише до старших, а й до чужих прав. Адже якщо ми самі поводимося нахабно, ми й вирощуємо таких самих людей, які потім вимагають уваги й привілеїв без жодного на те права.
Поступитися місцем — це красиво, коли це добровільний жест. Але вимагати чужого — це вже про зневагу. Мама все одно побачила насолодилася відпочинком і привезла багато вражень. Але я впевнена, що цей політ вона запам'ятає назавжди.
