Коли ми чуємо слово "Спарта", перед очима одразу постають образи суворих воїнів, які з дитинства присвятили своє життя військовій справі. Але що відбувалося з цими легендарними бійцями, коли вони досягали похилого віку і вже не могли тримати щит та спис? Це питання завжди інтригувало істориків, адже спартанське суспільство славилося своїм культом сили та молодості, інформує Ukr.Media.
Давньогрецький письменник Ксенофонт, який мав змогу спостерігати за спартанським устроєм, дивувався тому, як такий малонаселений поліс міг мати таку величезну військову могутність. Секрет, на його думку, крився у винятково продуманій державній системі, яка охоплювала все життя громадянина від народження до смерті.
Спартанські хлопчики з семи років потрапляли до військових інтернатів, де проводили тринадцять років свого життя. Це була унікальна особливість Спарти — діти належали не сім'ї, а державі. Протягом усього цього часу вони не просто тренувалися фізично, а отримували всебічну освіту: вивчали військову тактику, ораторське мистецтво (правда, у специфічній лаконічній манері), розвивали логічне мислення.
Цікаво, що наставники спеціально провокували конфлікти між учнями, щоб виявити не лише найсильніших, але й найрозумніших та найкращих організаторів. Таким чином, держава формувала не безликих солдатів, а справжніх професіоналів різного профілю. Одні ставали рядовими воїнами, інші — офіцерами, треті йшли в адміністрацію чи займалися спортом, регулярно здобуваючи перемоги на Олімпійських іграх.
Служба у спартанській армії тривала до шістдесяти років — за мірками античного світу це був досить поважний вік. На перший погляд може здатися, що людина віддавала державі все своє життя, але натомість отримувала повне забезпечення. Кожному громадянину-спартіату держава надавала земельний наділ, який обробляли ілоти — державні раби. Це забезпечувало економічну незалежність та можливість присвятити себе військовій справі, не турбуючись про хліб насущний.
Після відставки у шістдесят років перед колишніми воїнами відкривалося кілька шляхів. Більшість продовжувала жити зі своїх земельних наділів, займаючись сільським господарством. Багато хто добровільно залишався на військовій службі або виконував функції місцевої варти. Деякі знаходили застосування своєму досвіду в адміністративній сфері.
Найпрестижнішою можливістю було обрання до Герусії — Ради старійшин, яка складалася з двадцяти восьми чоловіків віком понад шістдесят років плюс два царі. Герусія мала значні повноваження: приймала закони та виступала у ролі вищого суду. Це була справжня влада, заснована на досвіді та мудрості.
Ще вищу посаду становила колегія ефорів — п'ять осіб, яких обирали щорічно. Ефори мали настільки великий вплив, що могли навіть усувати царів з влади. Їх поважали як мудреців, і багато з них займалися філософськими дослідженнями.
Проте варто розуміти, що наші знання про Спарту часто змішані з легендами та міфами. Наприклад, знаменита історія про скидання слабких немовлят зі скелі швидше за все є перебільшенням або й зовсім вигадкою — археологічних доказів таких практик не знайдено. Так само сумнівними є розповіді про те, що чоловіки були зобов'язані поступатися своїми дружинами іншим через власне безсилля.
Реальність була, ймовірно, більш прагматичною та менш драматичною. Спартанське суспільство цінувало силу та військову доблесть, але воно також розуміло цінність досвіду та мудрості. Літні спартанці не просто доживали свій вік — вони продовжували служити державі, передаючи свої знання молодшим поколінням та беручи участь в управлінні полісом.
Можливо, найбільшим досягненням спартанської системи було те, що вона забезпечувала гідну старість своїм громадянам. У світі, де більшість людей доживала до похилого віку лише за великого везіння, спартанські воїни мали не тільки шанс дожити до шістдесяти, але й зберегти при цьому повагу суспільства та можливість впливати на його життя. Це був справжній контракт між особистістю та державою — довге служіння в обмін на забезпечену старість.
