У купленому нами сільському будинку була піч. Справжня цегляна піч із лежанкою.
Купивши будинок, піч зламати спочатку хотіли, а замість неї просту залізну поставити. Але про все по черзі.
Піч складалася з духовки й підпічка. Нам вона дісталася в напівзруйнованому стані. Люди, що жили в будинку, мабуть, палили речі, не жаліючи печі.
До того ж піч у будинку займає чимало місця, а розібравши її, можна облаштувати майже окрему кімнату.
Спочатку топити в підпічку ми не могли, бо він був геть зруйнований. Але то була рання весна, і, щоб якось жити, треба було палити.
Ми й почали палити. Для розпалу взяли обрізки дощок і бруса, якими ми облаштовували будинок.
Але майже одразу пролунав стукіт у вікно. Нам навіть стало не по собі. Уявіть собі: пізній вечір, у селі жодного вогника, цілковита тиша і раптом — стукіт у вікно.
Добре, що діти вже сплять. А якби чоловіка вдома не було, я б, мабуть, геть злякалася.
Я визирнула у кватирку. Біля призьби стояла сусідка, мов привид, літня жінка, яка багато горя зазнала на своєму віку.
Може, їй якась допомога потрібна?
Підвівши на мене очі й розтуливши міцно стиснуті губи, вона промовила:
— Ніколи не топи піч ялинкою. Ніколи. Інакше біда буде.
Повернулася і розтанула в темряві.
Що вона мала рацію, ми відчули майже одразу ж. Розгорівшись, смолисті дошки почали «стріляти».
Маленькі червоні жаринки так і летіли врізнобіч, до того ж досить далеко.
Нервів вони нам попсували чимало. Ми вже й відра з водою приготували на випадок пожежі.
А вночі, певно, під враженням, мені наснилася колишня господиня будинку. Вона просила не розбирати піч, адже мурував її старий пічник, зараз таку не зробити, а піч нам ще багато користі принесе.
Так і сталося.
Чоловік відремонтував стару піч, замінив дверцята, прогорілі колосники й варильну плиту, виклав камеру підпічка шамотом.
Пічка нам справді стала в пригоді. Усю зиму я в ній пекла пироги й готувала їжу.
