Якщо вірити заголовкам шановних видань, світ летить у прірву, а головний двигун цього апокаліпсиса — сучасна молодь, яка масово поїхала дахом, інформує Ukr.Media.

The New York Times, The Washington Post, The Atlantic — всі вони останні кілька років змагаються в тому, хто напише більш драматичний некролог ментальному здоров’ю двадцятирічних. Тривожність пробиває стелю, депресія стала нормою, а самі діти — це нібито крихкі створіння з екранами замість очей, не здатні вижити без психотерапевта.

Читаєш це і мимоволі починаєш шукати поглядом бункер

Але тут мені на очі трапляється інша статистика. І здається, нас усіх трохи надурили.

Нещодавно Scientific American, а за ними й кілька інших інституцій, натякнули: слухайте, а діти ж насправді непогано тримаються. Навіть краще, ніж ми у їхньому віці.

Вчені підняли дані за десятиліття і з’ясували дивну річ. Виявляється, емпатія серед молоді зараз на найвищому рівні за останні 40 років. Нарцисизм, яким так люблять дорікати поколінню тіктоку, після піку у 2009 році стабільно падає. Вони рідше б’ються, рідше напиваються до нестями по гаражах і, о диво, краще проходять тести на емоційний інтелект.

Я згадую себе і своїх однолітків десь у кінці дев’яностих. Ми були дикими. Нашою головною навичкою емоційної регуляції було вміння вчасно дати здачі або зробити вигляд, що нам на все начхати. Коли я дивлюся на сучасних підлітків, які обговорюють особисті кордони і знають, що таке токсичність, я відчуваю легкий укол заздрості. Вони розумніші за нас. Вони добріші за нас.

То чому ж ми так завзято їх ховаємо?

По-перше, паніка добре продається. Новина «Підлітки масово страждають» збере мільйон переглядів. Новина «Більшість молодих людей цілком задоволені життям» (а дослідження 2024-2025 років кажуть саме це) — загубиться на другій сторінці.

По-друге, проблема в нашій власній пам’яті. Гарвардські психологи якось зробили геніальну річ: вони порівняли інтерв’ю студентів, записані півстоліття тому, з тим, як ці ж люди згадують свою юність зараз. Знаєте, що розповідали ці поважні пенсіонери? Як вони впевнено йшли до мети, як сміливо долали перешкоди, якими міцними були їхні дружні зв’язки. Справжні титани духу. А потім дослідники ввімкнули їм старі плівки. І виявилося, що тоді, у свої двадцять, ці "титани" були такими ж наляканими, самотніми й розгубленими, як і будь-хто інший.

Наша пам’ять працює як хитрий фільтр в Instagram — згладжує зморшки минулого. Погане швидко забувається. Двійка на іспиті чи розбите серце у вісімнадцять здавалися кінцем світу, а зараз ми згадуємо це з поблажливою посмішкою за келихом вина. І через ці рожеві окуляри власної вигаданої крутості ми дивимося на нове покоління і хитаємо головою: «От ми такими не були».

Були! Ще й гіршими були

Звісно, світ сьогодні не став безпечнішим. Пандемія, війни, економічна невизначеність, смартфони, які випалюють дофамін — це все реальні виклики. Але якось так вийшло, що ці діти навчилися з ними жити. Можливо, спрацювало те саме усвідомлене батьківство, над яким ми іноді посміюємося. Так, носитися з кожною сльозинкою дитини часом буває смішно, але, схоже, це працює краще, ніж ремінь і фраза "бо я так сказав".

Можливо, дорослішати — це завжди трохи боляче. Але з цими дітьми все буде добре. Вони вигребуть. Головне — щоб ми зі своїми тривогами і непрошеними експертними думками, просто не заважали їм жити.