Одна моя знайома нещодавно мрійливо видала: «Слухай, якби я розуміла чоловіків так, як зараз, то мала б розкішного чоловіка і ще трьох залицяльників». Я кажу їх, що починати спочатку ніколи не пізно. Але ж ні, вона не хоче. У неї зараз спокій, грядки з помідорами і розсада.
Кажуть, що мудрість приходить з роками. Проблема лише в тому, що з’являється вона зазвичай тоді, коли вже не дуже-то й потрібна. У спадок цей багаж знань не передаси — кожне нове покоління дівчат свято вірить у свою винятковість і з ентузіазмом розганяється, щоб стрибнути на власні граблі. А проте, цікаво спостерігати, як із віком змінюється кут зору, через яку ми дивимося на романтику.
Колись давно Сенека стверджував: якщо хочеш, щоб тебе любили — просто люби. Звучить красиво, але, здається, це суто чоловічий погляд на речі. Бо реальність, яку жінки згодом осягають на власних ґулях, значно ближча до цинічних зауважень Ніцше або життєвого кредо Мерилін Монро: хочеш, щоб тебе цінували — вмій вчасно зникнути з поля зору.
Я зараз зовсім не про театральне грюкання дверима з пакуванням валіз посеред ночі. Йдеться про страшну жіночу звичку розчинятися в партнері. Готовність стати його особистим всесвітом, проникнути в кожну щілину його життя і заглядати в очі лише з одним питанням «я ж твоя навіки, правда?».
Здобутий трофей, який сам приносить себе в зубах і клянеться носити квіточки на могилу, швидко стає тягарем. І справа не в тому, що чоловікам конче потрібна якась вічна інтрига чи неприступність. У тривалих стосунках їм так само потрібна стабільність. Просто нікому не подобається, коли його душать любов’ю.
А ще є так званий цивільний шлюб. Або, як це частіше буває: ситуація, коли жінка впевнена, що вона майже заміжня, а чоловік абсолютно щиро вважає себе вільним. Скільки б про це не писали, дівчата продовжують погоджуватися «пожити поки так». З надією, що він дозріє, усвідомить своє щастя і впаде до ніг. У переважній більшості випадків цього не стається. Але ж кожна вірить, що саме вона потрапить у той мізерний відсоток щасливиць.
Спостерігаючи за цим роками, розумієш одну жорстоку, але чесну річ. Якщо ти людині дійсно потрібна, вона не влаштовує багаторічних тестових періодів. А якщо ні — то навіщо взагалі витрачати час на цю імітацію сім’ї?
Ми звикли думати, що справжні почуття перевіряються довгою розлукою. Але, як на мене, найважче — це витримати роки щоденної близькості. Найміцніший союз, який я бачила у своєму оточенні — це пара, де чоловік ходить у далекі плавання. Вони бачаться раз на пів року і живуть душа в душу вже тридцять років. А от витримати одне одного, коли ви щодня ділите один простір, стикаєтеся на кухні і знаєте кожну дрібну звичку — це вже надскладне завдання.
Щасливий шлюб — це не тоді, коли на сьомому році тобі лізуть у вікно з букетом в зубах, а коли тебе щосекунди поважають і не ходять брудними ногами по твоїй душевній території.
Зараз серед моїх ровесниць якась хвиля розлучень. Колись усі масово купували білі сукні, тепер так само масово йдуть до юристів. Якщо для наших бабусь розлучення було катастрофою і клеймом на все життя, то сучасні жінки випромінюють оптимізм. Часто доводиться чути бадьорі промови: «Боже, як добре на волі! Нікого не треба обслуговувати, ніякої невдячності, я щаслива!».
Але за цією блискучою ширмою незалежності часто ховається зовсім інше. Так, спина розігнулася, тягар зник, дихати стало легше. Проте десь дуже глибоко сидить відчай від того факту, що ти просто обрала не того. Витратила купу років на людину, яка не виправдала сподівань. Зробила помилку, яку вже не зітреш. І називати це абсолютним щастям якось язик не повертається.
От і виходить, що з віком ілюзій стає менше, а іронії — більше. І, мабуть, тому та моя знайома з розсадою має рацію, обираючи город замість нових потрясінь. Там принаймні одразу видно, що посієш, те й пожнеш.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!