Стереозвук уже понад 65 років широко застосовується у світі, а от формат квадрофонічного запису звуку спочатку зазнав краху. До того ж цей крах був несподіваним для всіх виробників, які вклали у технологію величезні кошти. Щоб зрозуміти причину, трохи зануримося в історію.
Вперше стереоефект у звуці використали 1881 року. Тоді для відвідувачів електровиставки в Парижі облаштували кабіни, де в навушниках можна було слухати оперу в стереорежимі. У міській опері встановили 2 мікрофони і по двох телефонних лініях звук передавали окремо на два навушники. Відвідувачі виставки були в захваті, але записати цей звук тоді не було змоги.
На початку XX століття постійно проводили експерименти із записування стереозвуку, але всі технології були занадто дорогими і складними для масового ринку.
Першою серійною стереоапаратурою став котушковий магнітофон. У 1955 році американська компанія RCA розпочала випуск стереомагнітофонів. Через три роки, у 1958-му, запустили виробництво стереофонічних грамплатівок і стереопрогравачів, що і стало справжнім початком епохи стерео.
Майже 10 років стерео і моно існували паралельно, зовсім не заважаючи одне одному. Моно позиціонувалося як дешева апаратура для широкої публіки, а стерео — як вища якість для тих, хто мав товщий гаманець.
Наприкінці 60-х років виробники вирішили розпочати випуск апаратури з квадрозвуком. І зробили це не тому, що вони такі хороші й поширюють культуру в масах, а через елементарне бажання заробити. Розрахунок був простий: стереоформат вдалося впровадити, хай не одразу й не швидко, але ж він прижився. Так само потихеньку і квадро приживеться, а продавати його можна ще дорожче, ніж стерео.
Для запису квадрозвуку потрібно 4 канали. У стереомагнітофоні це вже практично було (2 канали в одному напрямку + 2 канали в іншому). Стереофонічний котушковий магнітофон після мінімальних доробок перетворювався на квадрофонічний.
А от із програвачами вінілових платівок було набагато складніше. Там звук нарізається на вініловій платівці у вигляді канавки, де кожна стінка канавки — це окремий звуковий канал. Для ще двох каналів місця просто не було. Довелося вдатися до хитрощів, і тут почалася «війна форматів».
Японська компанія JVC та американська RCA запропонували дискретний стандарт CD-4 (Compatible Discrete 4 або Quadradisc). Суть стандарту полягала в такому: на кожен канал стереоплатівки записується смуга частот від 20 Гц до 45 кГц. Ця смуга ділилася на дві частини: від 20 Гц до 15 кГц — це звичайні фронтальні стереоканали, а на надзвукову частоту-носій у діапазоні 30 кГц за допомогою модуляції «записували» інформацію про тилові канали.
Водночас розвивалися й матричні системи, як-от SQ (Stereo Quadraphonic) від Columbia Records та QS (Quadraphonic Sound) від Sansui. Тут інформацію про чотири канали кодували у звичайні дві стереодоріжки шляхом складних фазових зсувів. Це дозволяло слухати платівку на звичайному стереопрогравачі, але для повноцінного квадро був потрібен спеціальний декодер. Головним недоліком таких систем було дуже погане розділення каналів: спочатку загасання між ними становило всього 3 дБ, що робило ефект об'ємного звучання ледь помітним. Пізніше вдалося збільшити цей показник до 12-20 дБ, але це все одно було далеким від ідеалу.
Нікому з виробників не хотілося залишитися осторонь поділу «квадрофонічного пирога», і всі завзято взялися розробляти й випускати все нові й нові моделі квадропідсилювачів, ресиверів та акустики.
Навіть інертна радіопромисловість СРСР виготовила дослідну серію програвачів «Фенікс-002-квадро», підсилювачів та котушкових магнітофонів вищого класу «Юпітер-квадро» і навіть спеціальних навушників «Електроніка ТДК-3 КВАДРА». Підсилювач ще якийсь час випускався серійно, а от виробництво решти відклали до появи стабільного попиту.
Але попит на квадро так і не з'явився. Виробники витратили купу грошей на рекламу «супер-пупер» якості нового стандарту звуку, але продажі йшли мляво. Ключових причин було кілька, і вони вдарили по формату з усіх боків:
1. Війна форматів. Відсутність єдиного стандарту (CD-4, SQ, QS) плутала і покупців, і студії звукозапису. Ніхто не хотів вкладатися у формат, який завтра міг програти конкуренту.
2. Висока ціна. Потрібно було купувати новий дорогий ресивер, часто — новий програвач зі спеціальною голкою, і, звичайно ж, дві додаткові колонки. Це було значно дорожче за стереосистему.
3. Слабкий ефект та мало контенту. Багато квадроміксів були зроблені неякісно, з примітивними ефектами на кшталт «соло-гітара з лівого тилового кута», а не для створення реалістичної звукової сцени. Це не вражало слухачів настільки, щоб виправдати величезні витрати.
У підсумку, після майже 10 років просування, випуску сотень моделей висококласної апаратури, стандарт тихо згорнули.
Але чи означає це, що ідея об'ємного звуку померла? Зовсім ні. Вона просто чекала свого часу і вдалого застосування.
І цим застосуванням стало кіно. Поява у 90-х роках цифрових форматів Dolby Digital 5.1 та DTS для домашніх кінотеатрів кардинально змінила ситуацію. На відміну від квадро, яке було орієнтоване на музику, багатоканальний звук для фільмів мав неймовірно великий попит. Він став абсолютним стандартом для DVD, Blu-ray, а сьогодні й для стримінгових сервісів.
Ба більше, сьогодні ідея об'ємної музики переживає відродження. Такі формати, як Dolby Atmos Music та Sony 360 Reality Audio, доступні на популярних платформах Apple Music, Amazon Music, дозволяють мільйонам людей слухати музику з ефектом повного занурення, часто просто у навушниках завдяки технологіям бінаурального аудіо.
Тож виявляється, світ не відмовився від ідеї «3D-звуку» — просто у 70-х роках технології та ринок були до неї ще не готові.
