Кажуть, що дитячу образу дуже важко викорінити. Мабуть, це правда, адже вони заважали мені нормально жити багато років…
Я росла без тата. Точніше, батьки розійшлися, коли мені було шість років, а сестрі — вісім. Перед тим у них були спроби розійтися, і мама навіть їздила в інше місто, забравши нас із собою. Можливо, вона так хотіла провчити чоловіка. Офіційне розлучення остаточно поставило хрест на їхніх стосунках, хоча все так добре починалося.
Вони познайомилися, коли працювали вчителями в одній школі. До того ж, мамина тітка й татові батьки довгий час дружили сім'ями й зовсім не проти були поріднитися. Весілля справляли у 1989 році. Через рік народилася моя сестра, а ще через два роки — я. На той час наше життя було ідеальним, і ми були щасливі. Так тривало, доки тато раптово не змінив місце роботи. Він пішов зі школи й вирішив зайнятися ремонтами, щоб заробляти більше. Він непогано малював, і йому чудово вдавалося створювати особливі малюнки, які були модними в 90-ті.
Поки був учителем фізкультури, тато вів здоровий спосіб життя, не пив і не палив. Думаю, він просто потрапив у погане товариство на новому місці: його колеги зловживали спиртним, іноді навіть під час роботи. Поступово й мій батько пристрастився до «зеленого змія». Він став пити, і вдома розгорілися скандали. Мама з татом прожили разом дев'ять років, але врешті-решт їхній шлюб усе ж таки розпався. Це, звичайно, відбилося на мені й сестрі.
Після розлучення тато чомусь не прагнув зустрітися з нами, своїми дочками. Мабуть, уся річ у його складному характері. У школі я жахливо комплексувала, що в усіх є батько, а в мене — немає. Хоча він насправді був, але ми надзвичайно рідко бачилися й не спілкувалися. Мені не вистачало його любові й турботи. Образа накопичувалася роками, але згодом перетворилася на байдужість. Коли я стала підлітком, я просто вирішила викреслити його зі свого життя. Я думала: навіщо мені такий батько? Адже ми йому не потрібні.
Йшли роки… Я закінчила коледж, познайомилася з майбутнім чоловіком. Наприкінці 2014 року ми одружилися. Чоловік дуже хотів познайомитися з моїм батьком, але я була категорично проти цього. На реєстрацію шлюбу я тата не запросила. Я знала, що це неправильно й, можливо, це було егоїстично з мого боку, але все ж таки я так вирішила.
Через кілька місяців після нашого весілля я почула жахливу новину від старшої сестри. Мій тато пішов. Пішов у інший світ. У нього було хворе серце. На той момент він жив сам, бо його батьків уже не було з нами. Він був ще дуже молодим: йому було лише 49 років.
Коли я дізналася про це, земля пішла з-під ніг. Мені було дуже боляче, я багато плакала. Навіть якщо я з ним не спілкувалася, я все ж таки знала, що він живий і здоровий, а тепер… Його просто не стало. Я вперше відчула, що мені його справді не вистачало. Не вистачало зараз, не вистачало в день весілля, не вистачало всі ці роки. Але моїми словами його, на жаль, уже не повернути…
Чи шкодую я зараз? Так, дуже. На жаль, мій батько рано пішов із життя, не побачив своїх онуків. Можливо, у цьому є й моя провина. Хай там як, тепер уже занадто пізно — нічого не виправиш. Але тепер я прошу всіх цінувати близьких. Говоріть, якщо щось не так, не мовчіть, як це робила я. Не тримайте образу роками. Це наче ком у горлі.
