«Бабусю, поверни мене батькам!» — сумна історія про непрості стосунки з бабусею

Ми звикли думати, що бабуся й онуки — це завжди найкращі друзі. Але буває й так, що близька людина стає вимогливою та суворою, і від неї хочеться втекти.

Розповідаю, від першої особи, історію моєї подруги про непрості стосунки з бабусею...

Приблизно до чотирьох років ми з батьками жили в маленькій кімнаті в комунальній квартирі, яку тато отримав під час служби у військовій частині у нашому місті.

У якийсь момент батьки вирішили, що настав час придбати просторіше житло, і вдало купили простору трикімнатну квартиру в дерев'яному будинку. У 1993 році ця покупка стала великою удачею. Незважаючи на свій юний вік, я чудово пам'ятаю наш переїзд у ту квартиру. Як же нам було добре разом! Але цю ідилію зруйнувала бабуся — досить сувора за характером людина. Її слово було законом для всієї родини.

Вона казала, що батькам буде важко: тато часто їздить у відрядження, у мами стандартний робочий день з 8:00 до 17:00. Вона не встигала забирати мене вчасно з дитячого садка, а в квартирі доводилося топити піч, бо не було центрального опалення. Тому бабуся вирішила, що мені краще переїхати жити до неї, а батькам треба облаштовуватися в новому житлі.

Йшли роки. Батьки встигли побудувати власний будинок, тато звільнився зі служби й влаштувався працювати на цивільній роботі. Настав час мені йти в перший клас, і я просила батьків забрати мене до себе. Але бабуся була непохитною. Вона вважала, що з нею мені буде краще: я зможу повноцінно вчитися, займатися додатково, а батьки працюють — їм немає коли приділяти мені належної уваги.

Я ревла, просилася до мами й тата, але ні я, ні вони нічого не могли зробити. Бабуся була непохитною у своїх рішеннях. На той час вона вже була пенсіонеркою, тому мала вільний час і хотіла чимось себе зайняти.

Вчитися мені було непросто, через це в шкільні роки, особливо в початковій школі, я не відвідувала жодних гуртків і секцій, бо всі вечори були присвячені додатковим заняттям. Навіть походи в гості або запрошення друзів до себе зустрічали купу умов — від розв'язання певної кількості додаткових вправ до генерального прибирання квартири.

У 2000 році я зрозуміла, що більше не можу жити з бабусею й дідусем. Кількість скандалів зростала, з'явилися постійні дорікання щодо мене через навчання й навіть зовнішність. На моє щастя, батькам вдалося домовитися з бабусею, що я переїду до них. Мій захват був невимовним. Я з ентузіазмом збирала речі, а потім розбирала їх удома.

Але щастя тривало недовго. У вересні 2000 року в бабусі стався інсульт. Вона не змогла повністю відновитися, погано ходила, одна рука практично не працювала. Поки бабуся була в лікарні, з нею була мама, потім доглядати почав дідусь, а мама переїхала до них. Приблизно через пів року дідусь важко захворів, мені довелося переїхати до них, щоб після уроків гуляти з бабусею, проводити посильні процедури й готувати їжу.

Дідуся не стало у 2004 році. На той момент я весь час жила у бабусі, вчилася, готувалася до випускних і вступних іспитів. Батьки мене підтримували, всіляко допомагали, підміняли, коли мені треба було ходити на заняття з репетиторами.

У 2006 році я успішно закінчила школу й вступила до інституту в сусідньому місті. Добиратися до навчання треба було приблизно годину автобусом, тому батьки зняли мені невелику однокімнатну квартиру неподалік від інституту. Вони передбачали, що в будні я буду жити там, на вихідні їздити додому, а бабусі допомагатимуть вони й соціальний працівник. Але бабуся категорично не хотіла залишатися сама, допомога соцпрацівника їй була не потрібна. Батькам довелося відмовитися від орендованої квартири, а мені — щодня виїжджати з дому о 6 ранку, щоб встигнути на заняття до 8:00.

У 2008 році батьки вирішили зробити ремонт у квартирі бабусі, який затягнувся майже на пів року. Увесь цей час я жила з мамою й татом. Спочатку бабуся була в лікарні, потім жила сама, бо для моїх занять і сну в квартирі не знайшлося місця. За цей час я зрозуміла, що не хочу повертатися до бабусі, мені дуже добре з батьками. Але в листопаді 2008 року в бабусі стався повторний інсульт. Вона прожила лише тиждень після нього. Увесь цей час ми були поруч із нею.

Після смерті бабусі мама довго приходила до тями, ми так і не доробили ремонт у квартирі, а я категорично відмовлялася там жити в майбутньому. Квартиру ми закрили на ключ. Майже 10 років ходили туди лише у випадку крайньої потреби. Я змогла подолати себе й почати там жити лише після шлюбу. Але через 1,5 роки ми її продали й купили просторішу квартиру.

Знайомі часто запитують: чи не шкодую я про роки, які прожила з бабусею й дідусем. Дуже шкодую! Стосунки з батьками залишилися складними й складаються не завжди гладко. Іноді ми з мамою не можемо порозумітися.

Для себе я зробила висновок, що мої діти не будуть жити з бабусею й дідусем. Вони часто бувають у них у гостях, іноді залишаються на вихідні, але постійно жити — ніколи.