Цю історію розповіла мені моя бабуся років 10 тому, тож частина деталей вже вивітрилася з пам'яті. Але основне запам'яталося. Я хочу розповісти її вам, тому що завжди приємно поговорити про користь котів і про ту вдачу, яку вони приносять своїм господарям.
Отже, розповім, як запам'ятав.
Дівчину, з якою трапилася ця історія, звали Іриною. На той час вона ледь закінчила університет і винайняла першу у своєму житті кімнатку в комуналці. На більше, зі своєю маленькою зарплатою, розраховувати вона й не могла. Жила дуже економно, радше виживала.
Саме тоді відійшла в інший світ її тітка, з якою вони давно не спілкувалися. Але оскільки інших рідних у тітки, крім Ірини, на той момент вже не було, Ірина стала єдиною спадкоємицею її будинку в маленькому селі далеко від цивілізації.
Дізнавшись про спадщину, Ірина спочатку навіть не хотіла їхати дивитися на будинок. Вона бувала в ньому в дитинстві й знала, що будинок дуже старий, і що продати його в тому селі практично нереально — ніхто не купить навіть заради прописки (від батьків їй залишився такий самий старий будинок в іншому селі). Сусідські будинки багато років стояли в очікуванні хоч якогось покупця, хоч і коштували не більше середньої зарплати по області.
І все ж поїхала. Вирішила, що не можна ось так залишати будинок. Потрібно в ньому хоча б прибрати та забити двері й вікна.
Приїхавши, відразу взялася за прибирання. Вийняла старий одяг із шаф, зняла старий-престарий матрац із ліжка і засмальцьовані фіранки з вікон — загалом, усе, що було з тканини — і склала це все на купу посеред вітальні, з наміром потім спалити на ділянці або просто винести на звалище. Запах у будинку був дуже важкий, хотілося якнайшвидше прибрати все, що так неприємно пахло.
Поки діставала мотлох із комірчини, почула якісь звуки в кімнаті. Зайшовши, побачила кота, який захоплено рив купу з ганчір'ям. Кіт не злякався Ірини. Він мав вигляд дуже нещасний — брудний, обідраний. Ірині стало його шкода, і вона нагодувала його чимось із привезених із собою продуктів.
Вирішила, що кіт сусідів. Погодувавши, виставила на вулицю і прикрила двері, щоб більше не заходив. Кіт якийсь час поплакав на порозі, а потім зник. Але через деякий час, судячи з усього, заліз у вікно, оскільки Ірина знову знайшла його на купі з ганчір'ям.
Поведінка кота здалася їй дивною. Поводився він дикувато: то дер тканину кігтями, то валявся на ганчір'яній купі й нявкав, то схоплювався з круглими очима і бігав галопом по кімнаті.
Ірина вирішила розпитати сусідів, чий це кіт, і дуже швидко з'ясувала, що кіт нічий, і з'явився в селі зовсім недавно. Мабуть, хтось із міських улітку привіз і викинув. Ця новина Ірину не втішила. Кіт у її плани не входив точно. У самої житла немає — куди ще тварину заводити? А залишатися в селі вона точно не планувала.
Але й залишити тут тварину, щоб приректи її на напівголодне життя, теж був не вихід. Тим часом поки Ірина відволікалася на кота, вже добряче стемніло, і вона зрозуміла, що спалити або віднести на звалище ганчір'я сьогодні не встигне. Вирішила залишити цю справу на наступний день. Кота вона залишила у хаті, він на той момент вже заспокоївся і пригрівся на старому дивані. Ірина поприбирала ще те, що встигла, та спати лягла.
Ось що чекало на неї наступного дня.
Вранці вона, ледь розплющивши очі, зайшла у вітальню і зрозуміла, що йде по грошових купюрах. На підлозі їх валялося дуже багато — і дрібні, і великі. А зверху на купі ганчір'я лежав задоволений кіт і пускав слину.
За ніч кіт зумів роздерти старий матрац, якого Ірина хотіла позбутися разом з усім іншим ганчір'ям. У матраці знайшлася така сума грошей, про яку Ірина могла тільки мріяти.
Ірина згадувала, що коли збирала гроші, від них сильно пахло ліками — чи то валідолом, чи то валер'янкою, словом тим, що літні люди часом приймають щодня.
Мабуть, тітка часто приймала заспокійливе, пила настоянку валеріани, а її запах залишався на руках, якими вона регулярно перераховувала гроші. Скільки років вона збирала гроші та складала їх у матрац — залишається тільки здогадуватися, але серед сучасних купюр, казала Ірина, було багато радянських, що давно вийшли з ужитку.
Стає зрозуміло, чому кіт так сильно прикипів до матраца і роздер його кігтями, щоб дістатися до джерела запаху.
Кота вона, від'їжджаючи, забрала із собою в місто. Грошей у матраці виявилося стільки, що вистачило на квартиру. Ірина казала: «Маю квартиру лише завдяки коту, без нього нізащо б не купила, а матрац би просто спалила або викинула».
Ось так кіт наплакав своїй майбутній господині на пристойні квадратні метри, і себе новим житлом забезпечив.
Мені подобається ця історія, але на закінчення я трохи побурчу і нагадаю, що пригощати котів валер'янкою — погано, пригощайте їх краще котячою м'ятою. І любіть, любіть, любіть!
