Що чекало у Стародавньому Римі легіонерів на дембелі?

Одразу варто зазначити, що самого поняття «дембель», тобто демобілізований, у Стародавньому Римі не існувало, інформує Ukr.Media.

У ранній період у бойових діях могло бути задіяне абсолютно все чоловіче населення. Якщо ворог підходив до міста, відбивати його натиск допомагали навіть юнаки та літні люди з резерву. З тієї простої причини, що в разі захоплення Риму всі, хто вижив, неодмінно опинилися б у рабстві переможця. Якщо ж таких надзвичайних обставин не було, на війну йшли лише повноправні громадяни — призовний вік тоді складав від 17 до 46 років. Зброю та обладунки кожен купував власним коштом. Військо збиралося виключно на час війни, а після її закінчення одразу розпускалося.

У часи Республіки не існувало навіть терміна «ветеран» — це слово з'являється в латині лише в I столітті до нашої ери. Коли звичайний солдат відслужував свій термін і йшов на спочинок, він отримував так зване звільнення. Було й інше поняття — «евокат».

Евокатами називали привілейовану касту діючої армії: це були досвідчені воїни, які вже вийшли у відставку, але добровільно повернулися на службу за особистим закликом полководця.

В республіканську епоху громадянин мусив відслужити в піхоті загалом 16 кампаній (у разі крайньої потреби — до 20), а в кінниці — 10. Шість років були максимальним терміном безперервної служби, у провінції, після чого солдата могли тимчасово відпустити додому.

Проте після остаточного виходу у відставку римський військовий, навіть якщо він провів у походах усе свідоме життя, жодних додаткових благ від держави не отримував.

Становище докорінно змінилося після реформ Гая Марія. На службу почали брати навіть незаможних громадян, які не мали грошей на купівлю зброї та спорядження — відтепер усе це видавалося за кошт скарбниці. Муштра стала значно жорсткішою та систематичною, зміцнилася дисципліна. Кількість призовників суттєво зросла.

За оцінками істориків, якщо на початку II століття до н.е. за своє життя в армії побувала лише чверть римських громадян, то в середині I століття до н.е. військовий досвід мала вже половина дорослих римлян.

У цей час спалахнула серія громадянських війн, під час яких полководці зіткнулися із серйозною проблемою: солдатів потрібно було переконати воювати саме на своєму боці, а не за іншого кандидата на роль правителя Риму. Перебіжчики стали буденністю, іноді цілі легіони в повному складі переходили від одного політика до іншого. Лояльність армії доводилося купувати. А оскільки готівки завжди бракувало, у хід ішли обіцянки.

Зокрема, йшлося не лише про одноразові виплати після перемоги, а й про виділення земельних ділянок. Оскільки значну частину римського війська на той час складали люди небагаті, вони сприймали такі звістки з величезним натхненням.

Юлій Цезар, перемігши своїх суперників, постав перед серйозним викликом. Одночасно у відставку вирушали кілька десятків тисяч чоловік, які звикли будь-які труднощі вирішувати силою зброї. Якби вони не отримали обіцяного, то негайно підняли б заколот. Насамперед відставників цікавили їхні законні земельні наділи. Земля в Італії, звісно, була, але всі найкращі угіддя перебували у приватній власності. Щоб роздати їх усім ветеранам, довелося б масово конфісковувати ділянки в італіків. Пам'ятаючи, яку ненависть це викликало за часів диктатури Сулли, Цезар діяв обережно: частину землі в Італії (зокрема, в Кампанії) він викупив або використав державні фонди. Проте решті ветеранів, аби не спровокувати соціальний вибух, ділянки виділили у віддалених провінціях.

Цим кроком вирішувалося одразу кілька проблем. Колишні соратники, які своїми мечами привели до влади диктатора Риму, отримали довгоочікувану винагороду. Але селилися вони далеко від столиці й уже не могли втручатися в римську політику. У разі масових збурень заколот спалахнув би в провінції, де не становив особливої загрози. І, нарешті, ветерани їхали на нові місця зі своїми сім'ями та рабами (у кого вони були). Оселившись там, вони не лише облаштовували ці нещодавно завойовані землі, а й гарантували їхній захист від набігів навколишніх варварів.

В імперському Римі армія поступово ставала дедалі професійнішою. Легіони вже не розпускалися по домівках після закінчення чергової війни, а ставали табором у тій місцевості, де вимагалася присутність військ. Октавіан Август встановив чіткі терміни для здобуття омріяного «дембеля»: 16 років служби, які пізніше збільшили до 20 років у регулярних частинах, плюс 5 років у статусі ветерана при легіоні.

Крім того, імператор запровадив категоричну законодавчу заборону на шлюб для діючих солдатів — жодних «дозволів від командування» не існувало, а будь-які укладені раніше шлюби юридично анулювалися. Утім, це не заважало легіонерам заводити співмешканок (конкубінат) із місцевих дівчат. Лише вийшовши у відставку, римський ветеран отримував право легалізувати стосунки з подругою, а їхні діти здобували статус законнонароджених і римське громадянство (повністю цю заборону скасує лише імператор Септимій Север у 197 році н.е.).

Варто згадати, що легіонерами ставали лише громадяни Риму. А от для негромадян (перегринів), які служили в допоміжних військах (ауксиліях), головним дембельським бонусом після 25 років служби була не так земля, як отримання омріяного римського громадянства для себе та нащадків, що урочисто фіксувалося у бронзових військових дипломах.

Виходячи на пенсію, легіонер отримував ділянку в 50 югерів (15 гектарів). Де б він не оселився, місцева влада надавала йому імунітет від обов'язків декуріона (члена міської ради).

Річ у тім, що статус декуріона вимагав колосальних особистих витрат на потреби міста, тому держава завбачливо звільняла ветерана від цих руйнівних повинностей. Також відставнику належала солідна грошова виплата, що сягала 3 тисяч денаріїв (або 12 000 сестерціїв). Аби ці виплати не залежали від особистих трофеїв полководця, у 6 році н.е. створили спеціальний фонд — Військову скарбницю, що надійно поповнювалася за рахунок податку на спадщину та податку з продажу.

Крім того, родина ветерана звільнялася від усіх податків, включно з дорожнім і портовим зборами, а також від повинностей, обов'язкових для інших місцевих жителів, на кшталт участі в ремонті доріг чи акведуків.

Римські імператори дбайливо зберігали та примножували ці привілеї, забезпечуючи лояльність армії. Тож кожен легіонер міг бути спокійним: хоч би хто прийшов до влади, його особистому благополуччю нічого не загрожувало.