Лише за кілька кілометрів від знаменитих каланок Кассі, куди щороку приїздять туристи й дайвери, на глибині близько 320 метрів лежить гігантський шар промислових відходів. Це так звані «червоні шлами» — залишки переробки бокситів під час виробництва глинозему.
Якщо дивитися на мапу: глиноземний завод стоїть у Гарданні, містечку за 25 кілометрів на північ від Марселя, а Кассі — курортний порт на схід від Марселя, звідки катери возять туристів до каланок. Дайвери біля цих скель занурюються на десятки метрів, а шлам починається з трьохсот з гаком — з пляжу в масці його не побачиш.
Від 1966 року відходи з цього заводу спеціальним трубопроводом скидали просто в підводний каньйон Кассідань. За різними оцінками, за десятиліття там накопичилися десятки мільйонів тонн таких відходів: наукові праці називають близько 20 млн тонн твердих залишків, а за іншими оцінками — майже 30 млн тонн.
Навіщо взагалі вирішили скидати відходи в море
Завод у Гарданні виробляв глинозем із бокситів методом Байєра. Після переробки руди залишалася величезна кількість червонуватого мінерального осаду, багатого на сполуки заліза.
Спершу відходи складували на суші, але зі зростанням виробництва майданчиків стало бракувати. Відвали займали долини біля заводу ще з початку XX століття. А те, що виходило з цехів, приблизно на 95% було водою з червоною зависсю — таку рідку суміш найпростіше гнати трубою. У 1960-х роках влада та промисловці почали шукати інший варіант.
Зрештою вирішили збудувати трубопровід, що тягнувся від заводу до моря. Загальна довжина системи становила близько 50 кілометрів, а точка скидання розташовувалася приблизно за 7,7 кілометра від берега.
За уявленнями того часу велика глибина мала зробити такий спосіб відносно безпечним. Коли 1966 року трубу запускали, урядовий інженер запевняв, що токсичних речовин немає і в живі організми він не потрапить. Але місцеві жителі хвилювалися, а серед противників був і Ален Бомбар — той самий, що 1952 року переплив Атлантику на надувному човні. Він був переконаний, що забруднення з часом стане небезпечним.
Що в «червоних шламах» і що вони зробили з дном
Назва звучить нешкідливо, але йдеться не просто про червону глину.
У залишках переробки бокситів містяться різні метали та мікроелементи, зокрема титан, ванадій, алюміній, хром, свинець і арсен. Їхня концентрація та екологічна небезпека відрізняються, але потрапляння таких речовин у морське середовище десятиліттями не могло минути безслідно.
Дослідження показували, що шар відходів поширився вздовж каньйону на десятки кілометрів. Сліди червоного осаду виявляли більш ніж за 50 кілометрів від кінця труби.
Але найпомітнішою на дні виявилася шкода, для якої хімія не потрібна. Коли 1993 року під воду спустилися з камерою, у зоні скидання майже не залишилося коралів: тонка плівка шламу забивала коралові поліпи, і гілка гинула. Дно просто засипало.
Учені також фіксували вплив забруднення на морських мешканців: у рибі з району каньйону знаходили більше алюмінію, ванадію та титану, ніж у рибі з чистих місць.
Ось як це виглядало в репортажах різних років — із підводною зйомкою і тією самою суперечкою 1966 року (сюжет французькою):
Скидання твердих відходів припинили лише 2016 року
Історія тривала майже пів століття. В рамках виконання міжнародних зобов’язань Франція ще в 1990-х роках взяла курс на припинення скидання твердих залишків. Остаточно відправляти червоний шлам у море перестали 1 січня 2016 року.
Однак трубопровід після цього не зник. Через нього пішли вже лише рідкі промислові стоки, хоча вимоги до їхнього очищення дедалі посилювалися. Національний парк Каланки повідомляє, що з вересня 2020 року скидання були приведені у відповідність до європейських нормативів.
Причому труба виходить просто в морську заповідну зону цього парку — його створили 2012 року, коли шлам ще ішов у море. Тверду частину ще з 2007 року почали відтискати на фільтр-пресах, а з 2016-го її всю складають на суші, на пагорбі біля сусіднього містечка, і в самому нацпарку визнають, що проблему по суті перенесли на сушу.
А з 2022 року завод узагалі не переробляє боксит, тож нового червоного шламу в Гарданні більше не утворюється. А старі мільйони тонн відходів ніхто з дна не підіймав.
Чому їх просто не приберуть
На перший погляд рішення здається очевидним: якщо забруднення накопичилося на дні, його можна зібрати.
Але йдеться про колосальну площу, велику глибину та десятки мільйонів тонн матеріалу. Шлам не лежить горою біля кінця труби: червоний наліт розтягнувся підводними каньйонами до глибини близько двох кілометрів, приблизно на 900 квадратних кілометрів — це більше за площу Києва. Будь-яка спроба масово підняти осад здатна знову збаламутити забруднювальні речовини й поширити їх морем.
Тому сьогодні основну увагу приділяють моніторингу стану каньйону та тому, як екосистема поступово відновлюється після припинення твердих скидань.
Коли 2021 року у верхів’ї каньйону спустили підводного робота, на старих відкладеннях знайшли різноманітне життя — корали й навіть живих глибоководних устриць. Хоча біля самого виходу труби дно відновлюється повільніше, а історичний шар відходів нікуди не зник.
Сам каньйон вважається одним із найбагатших на життя місць біля французького узбережжя: глибоководні корали там ростуть уже на глибині близько 200 метрів, хоча в Середземному морі їх зазвичай так високо не зустрінеш.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!