А ви знали навіщо тварини граються між собою? Підказка, не тільки щоб рознести хату

Я раніше думав, що ігри у тварин — це чисто репетиція дорослого життя. Кошеня ловить фантик, щоб потім ловити мишу. Логічно? Логічно. Але біологи, як-от Матильда Тахар-Малауссена (звучить як ім'я для якогось ельфа, але це серйозний вчений), кажуть: «Ні, це не все», інформує Ukr.Media.

Уявіть сцену в лісі. Лисиця і борсук. У реальному житті вони мали б або ігнорувати один одного, або гризтися за територію. А що вони роблять? Грають у квача! Бігають, ховаються, удають що нападають, а потім такі: «Ой, все, перерва».

Або білі ведмеді, ці машини для вбивства, які дозволяють собакам кусати себе за вуха. Це ж повний сюр, якщо думати про тварин як про біороботів, запрограмованих тільки на виживання.

Тут вмикається парадокс. Гра — це енерговитратно. Це тупо небезпечно. Є статистика, від якої трохи щемить серце: дитинчата тюленів, які заграються у воді, частіше стають обідом для морських левів. Тобто еволюція, ця сувора тітка з калькулятором, мала б давно відсіяти тих, хто любить пофанитися. Але ні. Гра залишилася. Чому? Бо це — творчість.

Дивлюся на свою кішку, вона підходить до мого пса. Хвіст ходить ходором. У котячій мові це зазвичай означає: «Не чіпай мене, бо отримаєш кусь». Але тут це інший сигнал. Це метакомунікація. Вона каже йому: «Зараз буде екшн, але не по-справжньому».

І починається вистава. Вона б'є його лапою, але кігті сховані. Пес роззявляє пащу, його ікла біля її голови, але він не кусає. Це театр! Кішка стрибає по меблях, робить дрифт на паркеті, зносить мої ручки зі столу (дякую, мала), ховається за диваном. Якби вона реально полювала, вона б рухалася тихо, як ніндзя. А тут — суцільна драма, експресія, стрибки вище голови. Вона створює симуляцію. Вона уявляє собі сценарій і живе в ньому.

Це розриває старі шаблони про те, що тварини — це просто набір інстинктів. Філософи та біологи старого гарту вірили, що тварини живуть у «однозначному світі». Типу, бачу їжу — їм, бачу ворога — тікаю. Нудна схема. А гра показує, що у них є фантазія. Вони беруть реальність і кажуть: «А що, якщо ми це перевернемо?».

І це не тільки про котиків-собачок. Ворони, ці пернаті генії, дражнять вовків. Вони беруть палички і літають перед носом у вовченят, змушуючи тих стрибати. Навіщо? Просто для розваги. І трохи заради профіту, бо ворони і вовки в природі часто кентуються: ворони знаходять падло, вовки його розривають, всі ситі. Але ця дружба починається саме з гри.

Тобто гра — це такий собі полігон для тестування нових фіч. Коли тварина грається, вона пробує рухи, які в нормальному житті були б безглуздими. Але саме так народжуються інновації.

Ось вам приклад, від якого мій мозок зробив сальто. Чорні пацюки (так, не наймиліші створіння, але послухайте) навчилися лущити соснові шишки, щоб діставати насіння. Це не було в їхніх заводських налаштуваннях. Хтось один, мабуть, найграйливіший і найцікавіший пацюк, придумав це, і тепер уся популяція це вміє. Вони відкрили для себе новий ресурс і тепер захоплюють ліси. Це називається ефект Болдуіна: спочатку ти міняєш поведінку по приколу, а потім це міняє твою еволюцію.

Тож виходить, що наші улюбленці — не просто споживачі дорогого корму, який ми купуємо замість нових кросівок. Вони — винахідники. Коли твій пес приносить тобі іграшку, а потім не віддає її — він не знущається (ну, може трохи). Він запрошує тебе у свій вигаданий світ, де діють інші правила. Він проявляє гнучкість.

І, чесно кажучи, нам є чому повчитися. Ми часто занадто серйозні, занадто зациклені на ефективності. А тварини нагадують: щоб вижити і розвиватися, іноді треба просто розслабитися, зробити щось дивне, пострибати за уявною мухою і дозволити собі бути трохи безумним.