Мінога схожа на вугра, але не рідня ні вугру, ні в’юну. Це хребетне без щелеп: рот у неї — кругла присоска із зубами. Кісток немає взагалі — скелет хрящовий, а замість хребта все життя залишається пружний тяж, хорда. На відміну від риб, вона не має ні луски, ні парних плавців — лише спинні та хвостовий.
Риба це чи ні — залежить від того, кого запитати. Українські зоологи та Червона книга України виділяють міног в окремий клас круглоротих, а в англійських довідниках їх називають безщелепними рибами. Карл Лінней у 1758 році взагалі зарахував міног до земноводних, а їхніх найближчих родичів, морських міксин, — до червів.
За спорідненістю короп ближчий до людини, ніж до міноги. Короп і людина — обоє з гілки зі щелепами, а гілка міноги відокремилася раніше, ніж у хребетних з’явилися щелепи, — понад 480 млн років тому. Найдавнішій знайденій мінозі близько 360 млн років, і в неї вже була присоска із зубами.
Сім дірочок за оком — це зябра, і дихає ними мінога туди й назад
За кожним оком у міноги ряд із семи круглих отворів. Усередині — сім пар зябрових мішків, і кожен відкривається назовні своєю дірочкою. Ніздря в міноги одна, на тім’ї. Німці називають міногу «дев’ятиочкою»: з одного боку видно сім дірочок, око та ніздрю — ось і дев’ять «очей».
Через ці дірочки мінога дихає й тоді, коли рот зайнятий. Присмоктавшись до каменя чи до риби, вдихнути ротом вона не може, і зяброві мішки працюють як насос: розширюються — вода заходить через зовнішні отвори, стискаються — виходить через них же. Так вона дихає, не відриваючись.
Зуби в міноги рогові, як нігті
Присоска зсередини вся в зубах, рядами по колу. Але зуби ці не кісткові: вони з кератину, тієї самої речовини, що й нігті, і всередині порожнисті. Під кожним росте запасний, і, коли старий стирається, на його місце виходить новий. Морська мінога за два роки дорослого життя змінює зуби приблизно 30 разів.
Посередині присоски — язик-поршень із роговими пластинками: ним мінога зішкрібає шкіру та м’ясо. А зуби потрібні передусім для того, щоб триматися.
Ротом мінога піднімається порогами і навіть 12-метровим водоспадом
Рід морської міноги називається Petromyzon — грецькою «той, що смокче каміння». Дорослі міноги тримаються ротом за каміння на дні. Так вони залишаються на місці у швидкій течії і так піднімаються вгору рікою на нерест, крізь каміння та пороги: присмокталась — підтягнулась, присмокталась — підтягнулась.
Тихоокеанська мінога в Америці у такий спосіб піднімається навіть скелями водоспаду заввишки близько 12 метрів. Щоправда, цим шляхом доходить небагато міног, більшість піднімається рибоходами.
Кров п’є менш ніж половина видів
Видів міног у світі близько сорока, і кров’ю живляться лише 18. Така мінога присмоктується до боку чи до зябер риби, зішкрібає язиком шкіру, п’є кров і їсть м’ясо. Річкова мінога в морі присмоктується до оселедця, шпрота, тріски. Велика здорова риба після цього зазвичай виживає, у неї залишається круглий шрам.
Решта 22 види дорослими не їдять нічого. Кишківник у них відмирає ще під час перетворення з личинки, і все доросле життя — менш як рік — минає на запасах, накопичених у дитинстві. Росте така мінога лише личинкою, а дорослою навіть стає коротшою. Одна з таких — наша українська мінога: личинка в неї виростає до 23 см, а доросла зменшується до 22.
Піскорийку довго вважали іншою твариною
Личинку міноги в нас називають піскорийкою, а в науці — амоцетом, грецькою «що спить у піску». Обидві назви — про пісок, і недарма: роками вона сидить у намулі та піску біля берега, де течія тиха, а назовні виставляє лише рот. Зубів у неї немає, рот підківкою. Піскорийка проціджує воду і їсть те, що принесла течія: дрібні водорості, органічну завись, мікробів.
Очі в піскорийки закриті шкірою, вона розрізняє лише світло й темряву. Світлочутливі клітини в неї у шкірі, найбільше — на хвості: так вона помічає, що хвіст вистромився з намулу.
У ґрунті піскорийка живе 4-6 років, у деяких видів довше. Потім за кілька тижнів перетворюється на дорослу: з’являються очі, присоска, зуби. Зміна настільки різка, що в XIX столітті піскорийок описували як окремий рід тварин — Ammocoetes. Лише в 1856 році з’ясували, що це личинка міноги, а «нові види» за личинками описували ще десятиліттями.
Нерест у міноги буває раз у житті
Річкова мінога, якої в Україні немає, нагулюється в морі, а на нерест іде в ріки — восени та взимку. На Балтиці хід починається наприкінці вересня, у Латвії найбільший розпал — у жовтні та листопаді. У ріці мінога вже не їсть, зуби в неї тупляться, тіло стає коротшим. Так вона чекає весни.
Навесні міноги риють гніздо — ямку в гравії — і камінці перетягують ротом. У річкової міноги каміння присоскою посуває самець, а самиця заглиблює ямку. Під час нересту самиця тримається присоскою за камінь біля краю гнізда, а самець — присоскою за її голову. Після нересту всі міноги невдовзі гинуть, річкова — приблизно за два тижні.
У Латвії міногу їдять у желе, а Чарльзу III поклали на пиріг міног із тіста
У латвійській Царнікаві річкову міногу ловлять пастками в гирлі Гауї, коли вона йде на нерест. Патрати її не потрібно: під час ходу мінога вже не їсть, і всередині в неї майже порожньо. Міногу смажать на вугіллі з вільхи по 4-5 хвилин із кожного боку, потім тушкують у підсоленій воді до м’якості, складають у дерев’яну діжку під гніт і заливають остиглим відваром — виходить мінога в желе. Мінога є навіть на гербі Царнікави.
А англійський Глостер із XII століття дарує монарху пиріг із міногою — на коронацію, а раніше дарував і на кожне Різдво. До коронації Єлизавети II у 1953 році спекли пиріг вагою 9 кг. До її ювілею у 2012-му своїх міног у Британії не знайшли і везли їх із Великих озер в Америці. А на коронацію Чарльза III у 2023 році пиріг зробили зі свининою, а зверху поклали двох міног із тіста.
В Україні є два види міног — і обидва в Червоній книзі
У нас живуть два види міног — українська та карпатська.
Українська мінога — саме та, що дорослою не їсть. Її в нас і відкрили: описали в 1931 році за міногами з річки Харків. Живе вона в чистих ріках і струмках зі швидкою течією та кам’янисто-піщаним дном. Її знаходили в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Пруту, Сірету та в низов’ях Дунаю, але зараз її дуже мало: у самому Дніпрі та його великих притоках, у Дністрі та Сіверському Дінці вона майже зникла й зрідка трапляється в малих річках — ріки змінилися і забруднені. Нереститься вона у квітні-травні і після цього гине.
Карпатська мінога живе лише в басейні Тиси на Закарпатті, майже завжди вище ніж 250 метрів над рівнем моря: у Латориці, Боржаві, Тересві, Тереблі, Ріці, Ужі. Вона паразит, але живиться лише перший рік після перетворення, потім перестає їсти. З 1970-х її стало значно менше.
Міногу, в’юна та вугра в нас плутали між собою і зі зміями. На Пруті таких риб називали «гадиною сліпою» і вважали отруйними зміями, на Тисі — «вужем», а «веретільницею» в Карпатах називали і міногу, і в’юна. Для самої лише карпатської міноги на Закарпатті записали 24 місцеві назви.
Впізнати міногу просто: щелеп і луски немає, рот — кругла присоска, за оком ряд із семи дірочок, ніздря на тім’ї. У в’юна навколо рота вусики, у вугра звичайні щелепи, а п’явка — взагалі черв’як із колечок. Піскорийка схожа на напівпрозорого або бурого черв’ячка з ротом-підківкою.
Спіймали міногу чи піскорийку — відпустіть одразу, навіть якщо вона поранилась. Обидва наші види в Червоній книзі, і за правилами аматорського рибальства їх не можна ловити, тримати в садку та везти додому. Піскорийку на наживку брати теж не можна: це червонокнижний вид, лише в дитинстві.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!