Алабаї та кавказькі вівчарки — чи не найпопулярніші «вовкодави» серед сучасних собаківників. Сама назва закріпилася за цими породами історично, адже з давніх-давен пастухи використовували їх для захисту отар від сірих хижаків.
Габарити та сувора вдача дозволяли це робити: що алабай, що кавказька вівчарка — собаки надзвичайно великі, потужні та рішучі. У ті часи вони відганяли вовків від стада, а іноді й фізично їх усували.
Але минав час, пастухів та їхніх отар ставало дедалі менше. Попит на суто робочих собак упав до мінімуму. Натомість на цих велетнів звернули увагу як на охоронців нерухомості, і популярність порід стрімко злетіла. Розводити й купувати їх почали люди, абсолютно далекі від професійної кінології — просто як ефектного дворового пса, «щоб злодії тремтіли, а вовки десятою дорогою обходили».
І як же щиро дивуються такі господарі, коли, приїхавши на свою заміську віллу, замість грізного алабая знаходять біля будки лише розірваний нашийник. Буває й так, що господарі мирно сплять у будинку, а вовки тим часом забирають із двору їхнього «надійного охоронця та лютого вовкодава» в темний ліс просто з-під носа.
Що ж іде не так? Чому фраза «він же вовкодав» раптом перестала працювати? «Якщо він себе від вовків захистити не зміг, то виходить, і мене не захистить?» — розчаровано думає власник. Ні, не захистить. І на це є кілька вагомих причин:
Нинішні домашні пси — це вже не ті вовкодави, що були колись
Їхніх предків чабани вчили працювати в полі змалечку, безжально відбраковуючи слабких або непридатних цуценят. Сьогодні ж комерційні заводчики продають увесь послід підряд, не перевіряючи жодних робочих якостей. Звісно, що й нові власники не натравлюють своїх кавказців чи алабаїв на вовків, щоб ті тренувалися. Сподіватися, що зніжений пес «сам усе зрозуміє і в ньому прокинуться гени» — абсолютно безглуздо.
Один у полі не воїн
Вовки — тварини зграйні. Навіть якщо алабай героїчно кинеться на одного з них, інші не злякаються і не розбіжаться, а атакуватимуть пса з усіх боків. У пастухів собаки ніколи не охороняли отари поодинці — їх завжди було від трьох до шести на стадо. Вони працювали злагодженою командою. Один собака, яким би великим він не був, проти зграї не має жодного шансу.
Собака на ланцюгу — це смертник
Багато хто досі саджає своїх псів на прив’язь. У такому становищі тварина приречена. Вовки чудово розуміють, що ланцюг тримає собаку на чітко визначеній дистанції, позбавляючи його маневреності та можливості втекти. Зняти такого пса з ланцюга для лісових гостей — найпростіше завдання.
Дикий хижак проти домашнього улюбленця
Згадаймо лишень, що вовк користується своїми іклами щодня, як ми з вами — виделкою та ножем. Тільки йому свою «котлетку» ще треба наздогнати, примудрившись не отримати від неї рогами, копитами чи зубами у відповідь. Хижак відточує ці навички з раннього віку. У плані витривалості та реакції домашній алабай, якого чухають за вушком і годують кормом із миски, йому і в підметки не годиться.
Ну і наостанок: здорові дикі вовки панічно бояться людей. Здебільшого вони приходять у села саме за легкою здобиччю — домашніми тваринами (до речі, собаки — їхні улюблені ласощі), а не за нами. Звісно, хижак може кинутися на людину, якщо він хворий на сказ, доведений до крайнього ступеня голоду в сувору зиму, або якщо втратив природний страх.
Проте в абсолютній більшості випадків, ледь побачивши або почувши людину, вовча зграя намагається миттєво розчинитися в темряві. Тож, по факту, у вас набагато більше шансів самостійно відбити свого собаку від хижаків, вийшовши на ґанок, ніж у вашого алабая — захистити від вовків себе і вас.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!