Алабай, або середньоазійська вівчарка. Це одна з найдавніших порід собак на планеті, чия історія налічує понад 4000 років. Ці тварини — не продукт штучного відбору, як це часто буває, а так звана аборигенна порода, що формувалася тисячоліттями шляхом суворого природного та народного відбору. Їхнє головне історичне призначення — охорона отар від великих хижаків, зокрема вовків.

Сьогодні ці собаки набули величезного поширення та популярності. Їх масово використовують як сторожових псів для охорони заміських будинків. Однак нерідко трапляється так, що люди, купуючи маленьке біленьке цуценя, навіть не підозрюють, із чим зіткнуться. Адже собака виростає до величезних розмірів: 70 сантиметрів у загривку та 50 кілограмів ваги — це лише мінімальний стандарт для кобелів, а в наш час сучасні представники породи часто бувають значно більшими.

Окрім габаритів, господарі стикаються зі складним характером тварини. Алабаї — це самостійні, домінантні собаки з яскраво вираженим територіальним інстинктом. За відсутності правильної соціалізації та жорсткого керівництва такий вихованець може стати реальною загрозою для самого власника та його родини.

Це одна з небагатьох порід, де для селекції та відбору в розведення історично застосовувалися так звані «тестові випробування вовкодавів». По суті, це собачі бої за чітко встановленими правилами. Хоча смертельні випадки на таких рингах є рідкістю, тварини регулярно отримують травми: розірвані вуха, губи, глибокі прокуси чи ушкодження суглобів. Саме тому в багатьох цивілізованих країнах світу подібні випробування визнані жорстоким поводженням із тваринами та заборонені. Проте історично саме в таких жорстких умовах відбиралися лише психологічно стійкі та сильні духом особини.

Але головна небезпека сучасного алабая криється в його генетиці! Від самого початку це була чудова порода зі стабільною психікою та бездоганними робочими якостями. Проте підвищений попит призвів до псування генотипу. Сьогодні у них бездумно «вливають» кров мастифів, сенбернарів або бійцівських порід. Це робиться заради збільшення маси до 90-100 кілограмів або ж для штучного підвищення агресії. У результаті виходить велетенський, непередбачуваний собака з незрозуміло якою кров’ю, що лише зовні нагадує середньоазійську вівчарку.

І таких тварин дуже багато, і саме з ними найчастіше виникають проблеми. Це ті самі моторошні ситуації, коли через пару років після появи цуценяти господар до смерті боїться свого 80-кілограмового некерованого пса: тварина сидить за ґратами у вольєрі, а заляканий власник боїться туди зайти, просто штовхаючи миску або кидаючи їжу буквально з лопати через сітку.

Підбиваючи підсумок, хочеться сказати, що справжня середньоазійська вівчарка — це прекрасний собака, який стане вашим вірним другом і надійним сторожем. Однак потрібно уважно ставитися до вибору її родоводу та мати досвід виховання великих порід. А якщо ви просто хочете «великого білого» собаку, то, можливо, вам взагалі не варто заводити алабая?