Чому вівці йдуть за цапом, а свій баран отару не водить

З того, що вівці слухняно йдуть за цапом, часто жартують. Але в цієї картини є просте пояснення. І ватажком отари все-таки буває баран, тільки не той, про якого думають.

Отара йде за тим, хто пішов першим

Вівці йдуть за тим, хто зрушив із місця. У Франції це перевірили під час експерименту. Одну вівцю привчили йти до визначеного місця на майданчику, а до неї підпускали від однієї до семи ненавчених. Коли навчена йшла, ненавчені рушали слідом за нею. Кожну з них тягнуло одразу в два боки: і до тих, хто пішов, і до тих, хто ще стоїть. У схожому досліді навчена вівця відходила й зупинялася, і тоді група вирішувала разом. За нею йшли або всі, або жодна.

Постійного ватажка в свійських овець учені так і не знайшли. Невелика група на пасовищі якийсь час пасеться, а потім переходить на нове місце, витягнувшись ланцюжком. На кожному такому переході попереду опиняється інша вівця, ватажка вони ніби обирають заново. У великій отарі на ранчо в Монтані, де було понад шістсот дорослих овець, попереду частіше йшли молоді однорічні овечки, але й там надійного «головного» не було.

Повести отару може й людина. Найпростіше це зробити з відром корму, якщо показати його вівцям і піти з ним туди, куди їх треба привести.

Ватажком віками був теж баран, тільки кастрований

Пастухи давно користуються тим, що вівці йдуть за першим, і ватажка призначають самі. У давнину ним нерідко був теж баран, тільки кастрований. Такого барана називають валухом. Він спокійніший за звичайного барана, з ним легше впоратися, і в бійки за самок він не лізе. В англійській мові від цього звичаю залишилося слово bellwether, «валух із дзвіночком». Дзвіночок вішали ватажку на шию, і пастух за звуком чув, куди йде отара, навіть коли сам її не бачив. Сьогодні цим словом в англійській називають того, за ким ідуть інші.

Навчали ватажка змалку. Ще давньогрецький учений Арістотель писав понад дві тисячі років тому, що в кожній отарі одного барана ще з ягнячого віку привчають іти попереду. Пастух гукав його на ім'я, і баран виходив на чолі отари. Служив такий ватажок отарі довго. За Арістотелем, він жив до 15 років, а звичайна вівця — не більше десяти, і то рідко.

У південних слов'ян, у Чорногорії та Герцеговині, барана-ватажка берегли особливо. Його не продавали й не стригли.

Цап замість барана

Замість барана ватажком вівчарі нерідко ставлять цапа, і вівці йдуть за ним так само слухняно. Ставлять і кастрованого цапа. А на великих скотобазах у США цапа спеціально навчають триматися з вівцями й заводити їх у потрібний загін або в кузов машини.

Чому свій баран отару не водить

Відповідь варто шукати в диких родичів. Предок домашньої вівці — дикий азійський муфлон. У диких і здичавілих овець дорослі барани більшу частину року тримаються осторонь, окремими гуртами самців. До самок із ягнятами вони приходять восени, на час гону, тобто шлюбного сезону. Виходить, поруч із самками та ягнятами дорослий баран буває лише в цей час.

Перед гоном барани-муфлони з'ясовують між собою, хто сильніший, і змагаються вони за самок. А в товсторогів, диких гірських баранів Північної Америки, стадо взагалі не ходить за одним бараном-ватажком.

Дорогу знають старші

Без барана-ватажка дике стадо не бреде абикуди. У диких гірських баранів молоді дізнаються від старших, де пасовища й водопої, за якими скелями можна сховатися від хижака й де самки народжують ягнят. Ці знання передаються з покоління в покоління.

Схоже поводяться й домашні вівці деяких порід на гірських пасовищах Англії, де немає огорож. Кожна отара тримається своєї ділянки схилу, а ягнята дізнаються про неї від матерів. З часом вівці самі знають, де там трава й укриття будь-якої пори року.

Вівцю приручили однією з перших, 11-13 тисяч років тому, у Месопотамії. Допомогло якраз те, що вона охоче йде за тим, хто веде на нове пасовище. Пастуху залишалося стати попереду самому або поставити туди того, за ким отара піде.