Що спільного між бурбоном та вашим майбутнім електрокаром?

Бурбон завжди здавався мені чимось цікавим. Кукурудза, дубова діжка, час — рецепт, який століттями не потребував жодних покращень. Ти просто наливаєш його у важке скло і на двадцять хвилин забуваєш про те, що світ за вікном летить шкереберть. Але наука, як відомо, рідко зупиняється там, де нам просто смачно, інформує Ukr.Media.

Днями я натрапив на новину, яка змусила мене трохи інакше подивитися на цю індустрію. Хіміки з Університету Кентуккі з'ясували, що відходи від виробництва бурбона — ота неприваблива брага, яку раніше просто зливали в нікуди — можуть стати ключем до створення високотехнологічних суперконденсаторів.

Якщо ви звикли думати про електрику в машинах категоріями звичайних літій-іонних батарей, то тут трохи інша історія.

Звичайна батарея — це такий собі марафонець, вона віддає енергію довго, монотонно і через повільні хімічні реакції.

А суперконденсатор — це швидше невротик на міцній каві. Він накопичує заряд на поверхні електродів і здатен миттєво видати величезну порцію енергії, а потім так само швидко зарядитися знову.

Автомобільні концерни вже давно ставлять їх в електрокари та гібриди, щоб системи старт-стоп працювали нормально, а рекуперативне гальмування мало хоч якийсь сенс. Проблема лише в тому, що робити ці конденсатори довго, дорого і складно.

І ось тут на сцену виходить бурбон. Точніше, те, що від нього залишається.

Один аспірант у Кентуккі, Джозіель Барріос Коссіо, якось зауважив: на кожну випущену пляшку напою припадає до десяти діжок рідких відходів. Десять. В індустрії, яка заробляє мільярди на жорстко регламентованому продукті. Ви ж пам'ятаєте правила — мінімум 51% кукурудзи, жодних барвників, лише нові обпалені діжки. І якщо самі діжки потім ще можна продати яким-небудь крафтовим пивоварам чи виробникам гострого соусу, то з відпрацьованим суслом треба було щось вирішувати.

Цей аспірант разом із професором хімії Марсело Гузманом влаштували щось на кшталт високотехнологічної кухні.

Вони зібрали зразки відходів з місцевих винокурень і засунули їх у процес із назвою «гідротермальна карбонізація». По суті, це така промислова скороварка високого тиску. На виході отримали чорний порошок — гідровугілля.

Далі почалася справжня алхімія, в яку я б ніколи не повірив, якби це не опублікували серйозні видання.

Вони нагріли цей порошок до двохсот градусів за Цельсієм і отримали твердий вуглець, який виявився ідеальною губкою для іонів літію. Потім додали туди гідроксид калію, підняли температуру майже до восьмисот градусів — і вийшло активоване вугілля.

Найцікавіше сталося, коли вони поєднали обидва матеріали, створивши гібридний літій-іонний суперконденсатор. Результати, здається, здивували їх самих.

Ця штука здатна зберігати у 25 разів більше енергії на кілограм, ніж звичайні аналоги, та ще й витримує 15 тисяч циклів заряджання, зберігаючи 96% своєї ємності. Сам Коссіо зізнався, що створення гібридних пристроїв із такого сміття стало для нього відкриттям.

Звісно, мине ще чимало часу, перш ніж ці «бурбонові» батареї почнуть масово ставити під капоти наших машин або використовувати для стабілізації міських електромереж.