Якби я описувала цю історію років 10 тому, то це була б казка про бідну Попелюшку і злющу Мачуху. Ну або якісь інші варіації протиставлення принцес злобним монстрам, інформує Ukr.Media.
Тоді, на тому етапі життя мені та ситуація бачилася саме так. Була в мене керівниця, з якою мені дуже некомфортно працювалося.
Я була під повним контролем, хоча у мене посада теж була керівна. Вона мене чіпляла і по справі, і так по дрібницях. Контроль, критика будь-яких ідей і пропозицій. Навіть всього і не згадаю, але було некомфортно. Я себе відчувала як у клітці. Влаштовували сфера, ринок і сама діяльність, точніше, так цілком були терпимі, але робота під її керівництвом відбивала все бажання і мотивацію.
Навіть коли я набралася сміливості і, нарешті, пішла звідти виключно в роботу на себе, то потім ще вона мені снилася роки два-три. В'язкі важкі сни, очікування чергових нудних нарад, безпідставних докорів.
Минуло багато часу. Забулося 95% всього з нею пов'язаного. Якось мені наснився сон, такий теплий, з сонечком за віконцем, — ми з нею в її кабінеті мило базікали. Реально якісь добрі слова одна одній говорили. Я прокинулася з відчуттям легкості. Той пласт минулого взагалі відпустив. Я пробачила всіх, а головне — пробачила себе. За те, що дозволяла собі так довго залишатися там, звідки давно пора було йти.
Моє сприйняття цієї керівниці і тієї моєї ролі Попелюшки-Білосніжки сильно трансформувалося. Все набагато простіше. Найважливіше було не те, що вона мене не любила. Вона не була зобов'язана цього робити — вона мені ні мама, ні подружка. Вона контролювала, підозрювала, чіпляла, тому що у неї реально були на те підстави. Я паралельно з роботою вела свою діяльність — у мене були тренінги, були консультації, були публікації. Я викручувалася: вихідні, відгули, вечори. Я не була залучена, не бачила свого майбутнього в цій компанії. Щось до неї доходило — вона боялася мене втратити як робочий гвинтик. Вона не розуміла, що ще зробити для посилення контролю, от і перестраховувалася.
У підсумку пресинг, критика, вічна напруга.
Але ключове — це не те, що вона мені створювала такі умови. Ключове було те, що вона якраз була на своєму місці, я була не на своєму місці.
Вона грамотний операційний керівник, націлений на виконання своїх показників. Як могла, так і вибудувала процеси. А от мені там зовсім було не місце, я давно вже переросла ту посаду і ту сферу. Мені було нудно, тісно, я тягнула лямку, паралельно пробувала своє. Адже я на той момент прекрасно це розуміла, але відкладала прийняття рішення, сподівалася, що якось розрулиться само. Через дурний страх я затягувала і не йшла.
Висновок тут один. Не треба провалюватися в жалість до себе і приміряти ролі Попелюшок і Білосніжок. Не треба нікого демонізувати. Не треба будувати очікувань. Не буває такого, що хтось один мега-злодій, а хтось пухнастий кульбабка. Кожен відстоює свої інтереси. Кожен шукає свою вигоду, кожен по-своєму токсичний.
Через роки я реально вдячна тій жінці. В її жорсткому контролі, підозрілості, вивіреній операційці була своя логіка і своя корисність. Десь це потрібно. Я у неї багато чому навчилася. Відкиньмо аспект нелюбові до мене. Як керівник вона сильна і грамотна. Досі використовую деякі її фішки у звітності та в доведенні до результату. Не буквально, але в чомусь її підхід можна застосувати.
Тож історія про страждання від злобної начальниці з часом переформатувалася в розуміння того, що треба вчасно йти і вчасно вибирати своє. Ніхто не повинен нас любити і носити на руках на роботі. Ми самі вибираємо — наше чи не наше.
