Кобзарю!
Знов
до тебе я приходжу,
бо ти для мене совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний і глибокий сон.
А, може, це і не дрібниця.
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси.
Перелом традицій.
Переосмислення краси.
І вічний рух -
у всесвіті, у світі.
Лише могили з місця - ані руш...
0, скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!
Та що ж, не дивно.
Покрутився глобус в диму,
в пожежах, у кривавій млі.
Захворів дехто на морську хворобу,
хитається на палубі землі.
Розхитаний, спустошений і кволий,
біда, якщо в мистецтво забреде, -
шукає форм не бачених ніколи,
шукає форм нечуваних ніде.
І тут же - просто шукачі прокорму,
і шахраї і скептиків юрма -
шукають найсучаснішої форми
для того змісту, що в душі нема.
Возрадуйтеся прадіди печерні -
ось пролунав новітній благовіст!
в абстракції,
в модерній,
в істерії,
конає в корчах витончений зміст.
І сам на себе споглядає збоку -
чи є в його агонії краса...
Кобзарю мій!
Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?
Я не писав.
Я плакав і сміявся.
Благословляв, співав і проклинав.
Сказати правду -
мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав.
Ліна Костенко.
Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!
Марія Пригара.
