Пластиковий стаканчик з томатним соком залишає червонуватий слід на відкидному столику. У сусідньому ряду хтось методично шарудить пакетом від чипсів, а попереду — ще три години польоту або, якщо пощастило менше, нічний переїзд в Інтерсіті під акомпанемент чужих розмов. В такі моменти стає зрозуміло, навіщо люди пишуть і читають книжки про подорожі. Бо іноді єдиний спосіб витримати власну дорогу (або її відсутність) — це зануритися в чужу.
«Я, "Побєда" і Берлін», Андрій Кузьменко (2006)
Коли маршрут не передбачає чистої постільної білизни та спланованих екскурсій, залишається авантюра на межі здорового глузду. Сюжет дебютної книжки Андрія Кузьменка «Я, "Побєда" і Берлін» простий до абсурду: хлопець на ім’я Андрій, його друг Бард, старезна машина і спроба підкорити німецьку столицю. Це текст про той специфічний стан, коли будь-яка катастрофа вирішується сумішшю нахабства, винахідливості та якогось дивакуватого везіння. Гумор тут такий же невідполірований і прямий, як і дороги, якими вони їдуть.
«Ukraїner. Країна зсередини», Богдан Логвиненко (2019)
Існує ілюзія, що справжня мандрівка починається виключно після свіжого штампа в закордонному паспорті. Богдан Логвиненко зі своїм виданням «Ukraїner. Країна зсередини» розвіює стереотип. Масштабна експедиція власною країною доводить, що за сусіднім поворотом траси буває не менш цікаво, ніж за океаном. Зібрані тут історії людей і неочевидні локації спрацьовують краще за будь-який туристичний маркетинг — після них просто з’являється нестримний потяг кинути в рюкзак зубну щітку і зникнути на вихідні десь у напрямку Бессарабії.
«Їсти, молитися, кохати», Елізабет Ґілберт (2006)
Можна скільки завгодно іронізувати з роману Елізабет Ґілберт «Їсти, молитися, кохати» та його кінематографічної екранізації, але факт лишається фактом: ця історія роками була головним виправданням для імпульсивної купівлі квитків до Рима чи на Балі. Пошуки себе між тарілкою пасти в Італії, ашрамом в Індії та медитаціями в Індонезії протрималися у списках бестселерів The New York Times майже двісті тижнів. Непогане нагадування про те, що життєва безвихідь іноді дійсно лікується зміною географічних широт.
«Дика. Небезпечна подорож як спосіб віднайти себе», Шеріл Стрейд (2012)
Якщо італійська піца здається надто легковажним способом пережити травму, є жорсткіша альтернатива. Шеріл Стрейд у своїй «Дикій» пропонує зовсім інший підхід до терапії після смерті матері та болісного розлучення. Вона просто йде пішки. Понад 1100 миль Маршрутом Тихоокеанського хребта, без жодного досвіду, з рюкзаком, який неможливо підняти без сторонньої допомоги. Жодних прикрас — тільки дика природа і кілометри стертих у кров ніг, які якимось чином допомагають впоратися з внутрішнім болем.
«У дикій глушині», Джон Кракавер (1996)
Бажання утекти від усіх знайоме багатьом, але мало хто іде до кінця. Крістофер Маккендлес після коледжу віддав усі заощадження на благодійність, назвався Олександером Суперволоцюгою і поїхав автостопом на захід США, обірвавши всі зв’язки. Джон Кракавер у книжці «У дикій глушині» досліджує цю втечу від суспільства та сім’ї. Фінал цього бунту відомий і похмурий, але текст Кракавера дуже точно фіксує те маніакальне тяжіння, яке змушує людей відмовлятися від комфорту заради ілюзії абсолютної свободи.
«Солона стежка», Рейнор Вінн (2018)
Бувають поїздки від нудьги, а бувають — від безвиході. Рейнор Вінн та її чоловік раптово втратили дім і бізнес, паралельно отримавши діагноз про його невиліковну хворобу. Замість того, щоб завмерти і чекати кінця, вони взяли намети і вирушили Південно-Західною береговою стежкою в Англії. Тисяча кілометрів з мінімумом грошей і максимумом часу. «Солона стежка» вибиває землю з-під ніг саме тим, що це не романтичний пошук пригод. Швидше відчайдушна спроба йти вперед, коли колишнє життя розсипалося на порох і повертатися більше нікуди.
«Страх і відраза в Лас-Веґасі», Гантер С. Томпсон (1971)
Гантер С. Томпсон зі своїм «Страхом і відразою в Лас-Веґасі» різко збиває будь-який пафос розмов про подорожі. Журналіст Рауль Дьюк, його адвокат Доктор Ґонзо і розкішний червоний кабріолет посеред пустелі. Американська мрія тут вивертається навиворіт, перетворюючись на кислотний тріп, повний галюцинацій та сюрреалізму. Густо, хаотично і з великою дозою ностальгії за часами, коли світ ще міг дозволити собі бути настільки божевільним.
«Мистецтво подорожі», Ален де Боттон (2002)
Чому нас так манить холодне світло аеропортів та посередня кава на нічних трасах? Ален де Боттон у «Мистецтві подорожі» не дає туристичних порад. Він пише філософські есеї, повільно препаруючи саму природу нашого постійного бажання опинитися деінде. Порівнюючи сучасні маршрути з досвідом Шарля Бодлера чи Едварда Гоппера, він помічає поезію в транзиті. Той стан, коли роздивлятися сірі хмари в ілюмінаторі стає набагато цікавіше, ніж думати про кінцеву точку прибуття.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!