Гітаристу ця музика здалася жахливою, але вона стала хітом №1 у 25 країнах

Цей вступ упізнають з перших нот, його вмикають на стадіонах і на святах переможців. А почалося все з того, що підліток попросив у знайомого синтезатор.

На початку 80-х у Джоуї Темпеста, майбутнього вокаліста Europe, власного синтезатора не було. Він позичив Korg Polysix у Міка Мікаелі — той тоді грав в іншому гурті, а згодом став у Europe клавішником. «Мік, мабуть, подумав, що я зовсім не в своєму розумі, але погодився», — згадував Темпест.

За словами Темпеста, широкий, розлогий звук він знайшов за один вечір. Потім записав хвилинне демо, без куплетів, лише мелодія, яка наростає. Далі справа застрягла. «Я знав, що в цьому щось є, але не міг створити з цього пісню», — пояснював музикант. Менеджер гурту запропонував для розваги увімкнути цей уривок у нічному клубі під лазерне шоу, і вже в барі Темпест із басистом Джоном Левеном заговорили, як зробити з нього гроші.

Але риф ще кілька років пролежав, за словами Темпеста, «у шухляді»: перші два альбоми Europe вийшли без нього. «Ми були гітарним гуртом… для нас це було щось дуже незвичне». Дістав його Темпест, коли гурт готував третій альбом і хотів по-справжньому грандіозного початку концертів. Слова про те, як усі разом вирушають до Венери, навіяла Space Oddity Девіда Боуї. У студії сперечалися про темп, а одного дня пісня навіть мала робочу назву The Final Breakdown — «Остаточний зрив». Зрештою залишили першу назву і ритм галопу, від якого хочеться стрибати.

Найбільше пісня не сподобалася гітаристу Джону Норуму, який любив важкий рок. «Коли Джоуї вперше увімкнув мені демо The Final Countdown, я подумав, що це жахливо. Я захоплювався важким роком, і ця синтезаторна мелодія, яка звучала знову і знову, зводила мене з розуму. Я не хотів мати з цією піснею нічого спільного. Я думав: "Ми що, перетворюємося на Depeche Mode?"» — розповідав він.

Темпест пам'ятає це трохи інакше: Норум, каже він, почав критикувати пісню пізніше, а спочатку сам прийшов до нього в підвал записати соло для демо. Та сумнівів в гурті він не заперечував: «Дехто з хлопців у гурті вважав, що вона надто інакша для рок-гурту. Але зрештою я наполегливо боровся, щоб її таки використали». Соло, яке звучить у пісні, Норум записав приблизно за 15 хвилин, і воно стало одним із найвідоміших гітарних соло 80-х. «Можу зіграти його уві сні», — жартував він.

Синглом пісню спершу не планували: дехто з музикантів хотів, щоб першою вийшла Rock the Night. Першою The Final Countdown запропонував сам Темпест, а коли те саме запропонував лейбл, гурт погодився. До того, що сталося далі, в оточенні Europe не був ніхто готовий. У 1986-1987 роках пісня очолила чарти 25 країн. У Британії вона два тижні трималася на першому місці, у США піднялася до восьмого. Кліп змонтували із двох концертів гурту в Швеції — на YouTube його переглянули понад 1,4 мільярда разів.

Норуму така слава була не до душі. «Ми стали якимось підлітковим, попсовим гуртом, і я ненавидів увесь цей імідж — спандекс, пишні зачіски… Здавалося, клавішні дедалі більше беруть гору, а ми стаємо дедалі комерційнішими. Тож я вирішив піти», — пояснював він. У 1986-му гітарист покинув Europe. Темпест вважає, що казати «пішов через пісню» — надто спрощено: проблемою був радіомікс, де клавішні й вокал зробили гучнішими, а гітару — тихішою.

Норум повернувся на сцену з гуртом 31 грудня 1999-го, на святкуванні нового тисячоліття в Стокгольмі, а у 2003 році, коли Europe зібрався знову, — вже надовго. Тепер гурт грає з ним The Final Countdown у нижчій тональності й з важчим звучанням, ніж у 80-х. «Мені вона подобається набагато більше, ніж тоді», — зізнався гітарист. І все ж додав: «Думаю, у нас є кращі пісні, але The Final Countdown на вершині, — принаймні в першій десятці. Або, може, в першій п'ятнадцятці».

В Україні гурт мав уперше виступити в грудні 2016 року, у турі до 30-річчя альбому. Концерт у Києві скасували через труднощі з промоутерами, переносити його не стали, а музиканти вибачилися перед українськими шанувальниками.